Пацієнт плавав в еластичній оболонці на гідравлічному ліжку. Здавалося, він помер. Тадей коротко кашлянув і процідив:
– Поклич лікаря Нельсона!
Мічем відповів:
– Таксер! – і додав: – Як щодо дифібрилятора, док? Він помирає.
– Поклич лікаря Нельсона!
Санітар вибіг з кімнати. Інтерн оглянув пацієнта так близько, як тільки міг, але не торкався його. Він продовжував огляд – проте коли у кімнату зайшов старший лікар, то невпевнено відійшов, наче людина, що довго перебувала у космосі і все ще не пристосувалась до земної сили тяжіння.
– То що, лікарю?
– Дихання, температура тіла та серцебиття впали раптово… Сер, десь дві хвилини тому.
– Що ви зробили для нього – чи з ним?
– Нічого, сер. Все згідно з вашими інструкціями…
– Добре.
Нельсон коротко оглянув Сміта, а потім вивчив показники на приладах за ліжком – близнюків тих, що були у кімнаті спостереження.
– Дайте мені знати, якщо щось зміниться.
Він збирався йти. Тадей здавався наляканим:
– Але, лікарю… Він помирає.
Нельсон сухо відповів:
– Продовжуйте, лікарю. Який ваш діагноз?
– Гм… Я б не хотів говорити про вашого пацієнта, сер.
– Дурниці. Я запитав про ваш діагноз.
– Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, – він запнувся, – але шок, що спричинить смерть.
Нельсон кивнув:
– Досить розумно. Проте це – не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацієнта у такому стані з півдесятка разів впродовж зворотної подорожі. Це нічого не означає. Дивися.
Нельсон підняв праву руку пацієнта і відпустив її. Рука лишилась у тому самому положенні.
– Оціпеніння? – запитав Тадей.
– Називай як хочеш. Якщо назвати хвіст ногою, це нічого не змінить. Не хвилюйся, лікарю. У цьому випадку немає нічого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, і клич мене, якщо щось зміниться.
Він поклав на місце Смітову руку.
Коли Нельсон пішов, Тадей іще раз оглянув пацієнта, похитав головою й приєднався до Мічема в кімнаті спостереження. Мічем підняв його карти і запропонував:
– Зіграємо?
– Ні.
Мічем почекав, а потім додав:
– Доку, якщо запитаєш мене, то отой, в кімнаті, зіграє в ящик іще до ранку.
– Тебе ніхто не питав.
– Мені здалося…
– Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати.
Мічем знизав плечима і вийшов. Тадей відкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку і налив собі чарку: вона мала