Беркіст відповів:
– Звичайно ж, він вільна людина! Цитьте, лікарю. Дозвольте дурню копати собі могилу…
– Дякую, Ґіле. Красно дякую. Тож, якщо він вільний, може піти, коли захоче. Ти чув, що він сказав, Майку? Ти не зобов’язаний тут залишатися. Ти можеш піти куди завгодно. Я тобі допоможу.
Пацієнт довірливо глянув на Теннера.
– Ні! Ні, ні, ні!
– Добре, добре.
Теннер огризнувся:
– Містере Берквіст, ви зайшли надто далеко! Мій пацієнт буде засмучений впродовж усього дня.
– Добре, лікарю. Бене, перейдімо до справи. Цього точно вистачить.
– Хм… ще лише одне запитання. – Кекстон напружено думав, намагаючись зрозуміти, що можна з цього отримати. Очевидно, Джилл помилилася (але раніше вона не помилялась!), або вчора ввечері їй просто здалося. Та щось не вписувалось у загальну картину. Він не міг сказати, що саме.
– Ще одне запитання, – процідив Берквіст.
– Дякую. Хм… Майку, вчора ввечері, містер Дуґлас ставив тобі кілька запитань. – Пацієнт дивився на нього, але нічого не говорив. – Погляньмо, він запитав тебе, що ти думаєш про земних дівчат, чи не так?
На обличчі пацієнта з’явилась посмішка:
– Оце так!
– Так. Майку… коли і де ти бачив цих дівчат?
Посмішка зникла. Пацієнт подивився на Теннера, потім застиг, очі закотилися, і він скрутився у позу ембріона: коліна підібгав угору, голову нахилив, а руки схрестив на грудях.
Теннер вигукнув:
– Заберіть їх звідси!
Він швидко підійшов до ліжка і доторкнувся до пацієнтового зап’ястка.
Берквіст гнівно вигукнув:
– Досить! Кестоне, ти вийдеш сам? Чи покликати охорону, щоб вони викинули тебе?
– О, ми самі вийдемо, – погодився Кектон.
Усі, окрім Теннера, вийшли з кімнати і Берквіст зачинив двері.
– Лише один момент, Ґіле, – наполягав Кекстон, – ви тримаєте його замкненим тут… то де ж він бачив тих дівчат?
– Що? Не будь смішним. Він бачив багато дівчат. Медсестер… Лаборантів. Ти знаєш.
– Але я не знаю. Я розумію, що його доглядали лише санітари – і що впускати до нього жінок було суворо заборонено.
– Що? Не роби з себе ще більше посміховисько.
Берквіст здавався роздратованим, а потім несподівано вишкірився:
– Ти бачив медсестру поруч з ним вчора ввечері.
– О. Так, бачив, – Кекстон замовк і дозволив себе вивести.
Вони нічого обговорювали, аж доки не піднялись в повітря, прямуючи до будинку Кавендіша. Потім Фрізбі відзначив:
– Бене, я не думаю, що Генеральний Секретар буде принижуватися, подаючи на тебе позов до суду, – якщо ти це не надрукуєш. Але все одно: якщо ти справді маєш джерело, про яке згадував, нам потрібно знайти переконливіші докази. У тебе майже нічого не має, і тобі це відомо.
– Забудь, Марку. Він не буде позиватися до суду.
Бен сердито дивився на підлогу.
– Як нам знати, що це був він – Людина з Марса?
– Що? Припини, Бене.
– Як ми можемо це знати? Ми бачили чоловіка того самого