обід позичаєш, то цигарки стріляєш. Ніколи вона не дасть більше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамів, щоб з хлопцями після роботи, навіть не заїкайся. А спробуй усю до копійки зарплату не дати. Крик, ґвалт, істерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забігайлівках швендяєш!» Баба є баба, що з неї візьмеш? Хлопа не розуміє. Соромно інколи перед компанією, коли з роботи йдеш. Ніяк не може утямити, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фільтром хоч раз на місяць купити. А ще Галі шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосімейному гуртожитку завше гармидер і народу цікавого багато. Панянку із себе корчить, лише шампанське вживає, боїться, труситься, але коли у ліжко вкладеться та прутня в лоні відчує, зовсім іншою стає. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змія вигинається, доки вдоволення не дістане… А потім може й сльозу пустити. Дивні вони істоти, ці жінки, важко їх збагнути… Зі Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око має, все помічає. Вчора ввечері знову біля під’їзду вигикувала. Два кобелі й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим візком бавилося. Чемно віталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нині яка кобіта! Не віриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очі чорні, личко рум’яне, спідничка вузенька. І коли встигла підрости? П’ятнадцять літ, а вже рекетири на іномарках додому підвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкірі та думки грішні у голову шугають… Гарна як квітка, як ружа. Засікла з Галею. «А я, пане Миколо, виділа, як ви коханку приводили, коли пані Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делікатно поговорити, бо не дай Боже, інформація до Мар’яни дійде! Це тоді, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорі обіймалася. Настрашила Галю, бажання відбила. У той вечір так нічого й не вийшло, хоч і шампанське було, і цукерки»…
Нарешті під’їхала маршрутка, що курсувала до мотозаводу. Барбірош ледь запхався всередину.
– До драмтеатру! – оголосив водій. – Тільки до центру! Авто несправне. Чекайте наступної машини.
Микола чекати не захотів і вирішив доїхати до центру, а там пересісти на іншу.
Маршрутка тягнулася довго, часто зупинялася, щось клацало в коробці передач, мабуть, і справді авто було несправне. Пасажири жваво обговорювали подію.
– А чули, людоньки, що трапилося? Депутата Богдана Штима сеї ночі зарізали! Геть-чисто скололи і ограбили. Все забрали: годинника, гроші, пальто зняли, і мешти, і костюм новий, американський.
– Страшно увечері на вулицю вийти! Грабують, убивають!
– Мафія прибрала, ці коти ненажерливі, що народ до нитки обдерли! Забагато горнув до себе і з ними не ділився!
– То москалів робота! Хочуть усе до рук загребти! Економічний зашморг накинути, а Штим поперек дороги став.
– Тиждень тому ще по телевізору виступав, критикував владу, його й забили, бо про дачі й вілли для начальства
