– Не знаю, що тут робити, – скиглив перший прибулий.
– Я знаю, – твердо відповів другий. – Ми виконуємо наказ, це ще нікому не зашкодило.
– Але люк зачинений.
– Як і двері камери, з якої він вибрався. Дивись навколо уважно.
Важкі кроки обійшли дах навколо, потім повернулися.
– Його тут немає. Тут навіть немає, де сховатися. Він не висить, тримаючись за край даху, я перевіряв.
– Є ще одне місце, яке ми не оглядали.
Я відчув, як їхні очі пропікають метал і дивляться на мене. Серце знову шалено закалатало. У відчаї вхопився за іржавий метал, дослухаючись до кроків, які наближалися.
– Він не міг туди залізти. Надто високо. Мені не вдається і дотягнутися до верхнього краю.
– Ти й до власних шнурків не дотягнешся. Іди, підсадиш мене. Якщо я вилізу на тебе, то зможу схопитися за ребро. Все, що треба, – це кинути один погляд. Лиш один-єдиний.
Він навіть не здогадувався, наскільки має рацію. Лиш один погляд. Я не міг зарадити невідворотному. Млявість поразки затопила мене. Я лежав там, слухаючи їхні прокльони та пирхання. Шкряботіння поближчало, і десь за фут від мене з’явилася велетенська рука, що трималася за край даху. Очевидно, спрацювали інстинкти, бо, присягаюсь, у мене не було жодного свідомого задуму. Моя рука згребла мертву пташку й поклала її на край, біля пальців, що за мить ухопили її.
Наслідки цього вчинку перевершили всі очікування. Пташка зникла, як і рука, це супроводжувалося вигуками, шкряботінням і двома гучними глухими ударами.
– Що ж ти робиш?
– Я схопив цю гидоту. О-о-о, моя щиколотка, здається, зламана.
– Перевір, чи можеш ти на неї ступати. Хапайся за моє плече. Спирайся на іншу ногу. Ось так.
Із галасом і шумом охоронці вилазили через люк назад, а я зітхнув із полегшенням. Вони можуть незабаром повернутися (не варто ігнорувати таку ймовірність), але перший раунд я виграв. Спливали секунди, потім хвилини, доки я усвідомив, що виграв і другий раунд. На даху більше не шукали. Сирени вимкнули, а метушня тривала внизу, на ґанку. Там лунали вигуки та грюкання дверей, ревіли мотори, автомобілі вирушали в нічну темряву. Не так швидко по тому почали вимикати світло. Перша хвиля пошуків минула. Я задрімав, але різко змусив себе прокинутися.
«Дурню, ти досі по вуха в лайні. Вони тебе розшукували, але ж не знайшли. Тож можеш закласти свого останнього бакса, що з першими променями сонця обнишпорять кожну шпарину, кожен закуток. І прийдуть сюди вже з драбиною. Тож ворушися».
І я навіть знав, куди податися. В останнє місце, де мене шукатимуть цієї ночі.
Знову через люк, вниз темним коридором. Окремі в’язні ще перемовлялися про події цієї ночі, але всі вже повернулися на нари. Я тихенько зісковзнув сходами вниз, просто до камери 567В. Відчинив її в абсолютній