– За пограбування банку. Ти колись грабував банк?
Він захоплено присвиснув і похитав головою:
– Не мій стиль. Я не знав би, з чого почати. Бійка в багні – це моє. Ніхто не міг мене подужати дев’ять років.
– З таким життям ти, мабуть, зазнайомився з багатьма різними людьми. Ти колись зустрічався зі Смеллі Шмуком? – швидко зімпровізував я. – Ми з ним прокрутили одне дільце в штаті Граґем.
– Ніколи з ним не перетинався, ніколи навіть не чув про нього. Ти перший грабіжник банків, якого я будь-коли здибував.
– Справді? Не думаю, що нас багато залишилося. Але ти маєш знати ведмежатників або викрадачів машин.
У відповідь на мої хитрі розпитування він лише похитав головою.
– З такими хлопцями я стикався тільки у в’язниці. На волі знався з азартними гравцями; вони приходять на боротьбу в багнюці. Усі бідні, як церковні миші, невдахи. Я знав одного, який присягався, що колись давно приятелював зі Слоном.
– Слоном? – перепитав я, здивовано кліпаючи очима та намагаючись уторопати, про що він говорить.
– Не той слон. Цей Слон грабував банки й крав цінні речі. Я гадав, ти про нього чув.
– Це було, мабуть, іще до мене.
– Це було ще до нас усіх, багато років тому. Поліція його так і не спіймала, я чув. Той невдаха, який нахвалявся, що знає Слона, казав, він зараз на спочинку, заліг на дно.
Стінгерові більше нічого не було відомо, тож я вирішив його не розпитувати. Наша розмова урвалася, і ми обидва куняли до темряви. Голодні та спраглі, розуміли, що вдень треба сидіти у сховку. Я жував солому й намагався не думати про велику порцію пива та про пляшки холодної води, натомість силкувався уявити собі Слона. Слабка втіха, але краще, ніж нічого. До заходу сонця я залишався голодний, спраглий і пригнічений. Моя тюремна авантюра завершилася грандіозним фіаско. Тепер мені зрозуміло: в’язниці – для невдах. І заради цього великого відкриття я ризикував життям і своїм задом. Більше нізащо. Я дав мовчазну обіцянку надалі уникати в’язниць і служителів закону. Справжніх злочинців не ловлять. Як Слона, хоч хто б він був. Коли останній відблиск світла зник з неба, ми з полегшенням відчинили двері хліва. Почувся тупіт, рохкання, і гігантська фігура заблокувала вихід. Стінгер розтулив рота, але мені вдалося схопити його перед тим, як він дав драла.
– Ану, бери дрючок і зроби щось корисне. Зараз я тебе навчу нового ремесла.
Тож ми старанно чухали свинобразів під голками, а вони рохкали від задоволення. Коли ми виходили, тварини тупцяли за нами, як вірні пси.
– Тепер це наші друзі довіку, – сказав я, вийшовши з воріт і помахавши на прощання невтішним свинобразам.
– Друзі, яких я волів би ніколи не бачити. Ти вигадав, що нам робити далі?
– Звичайно. Планувати – моє покликання. Тут недалеко проходить запасна колія, там перевантажують із лайнерів до вантажівок різне барахло. Ми будемо триматися подалі звідти, бо там, напевно, повно поліції. Але всі вантажівки рухаються тією самою дорогою до шосе, де є світлофори. Їм доводиться зупинятися, поки комп’ютери