– Джеймс Болівар ді Ґріз! – виголосив суддя. – За вчинені злочини я засуджую вас до максимального покарання. На вас чекає ув’язнення у міській тюрмі суворого режиму до наступного прибуття корабля Ліги, а потім переведення до найближчого місця виправної терапії.
Удар суддівського молотка.
– Заберіть його звідси!
Оце розумію! Я пручався в руках охоронців і обсипав суддю прокльонами, щоб йому раптом не заманулося пом’якшити вирок. Він цього не зробив. Двоє здоровенних полісменів схопили мене, виволокли із зали суду та не надто люб’язно заштовхали до чорного воронка. Тільки після того, як зачинили двері, я сів, розслабився і дозволив собі переможну усмішку.
Так, перемога. Саме цього я прагнув від початку. Мета всієї операції – щоб мене заарештували та кинули за ґрати. Мені треба було туди по роботі.
Це зовсім не божевілля. Ще в дитинстві, в час успіху моїх пристроїв для викрадання солодощів, я вперше замислився над можливістю присвятити життя крадіжкам. Таке рішення мало багато причин, не останньою з яких була та, що мені просто подобалося красти. Значну роль відігравав також фінансовий аспект: ніде більше не платили так багато за таку нікчемну роботу. І, мушу зізнатися, мені до смаку відчуття своєї розумової переваги в ту мить, коли вдається пошити всіх у дурні. Хтось скаже, що це підлітковий максималізм. Може, й так, але я отримую від цього надзвичайне задоволення.
Водночас я усвідомив одну важливу проблему. Як підготуватися до такого майбутнього? Я ж не мав наміру все життя красти шоколадки в супермаркеті. Я бажав грошей. Грошей, що належали іншим. Гроші сховано, вони під замком, тож що більше знаєш про замки, то більше маєш шансів дістатися грошей. Уперше за роки навчання я схаменувся. Мої оцінки значно покращилися, вчителі второпали: для ді Ґріза ще не все втрачено. Я добре навчався, обрав професію слюсаря, і всі охоче погодилися. Цей курс було розраховано на три роки, але я опанував програму за три місяці. Попрохав дозволу скласти завершальний іспит. Вони відмовили.
Усе виявилося не так, як мені обіцяли. Треба було навчатися з усіма два роки дев’ять місяців, отримати диплом і поповнити ряди рабів, які гарують за нікчемну зарплатню.
Не дочекаєтесь! Я хотів змінити свою програму, але мені повідомили, що це неможливо. Вони гадали, що наклали на мене, висловлюючись образно, тавро слюсаря на все життя. Я почав прогулювати заняття, бувало, кілька днів поспіль не з’являвся у школі. Вони мало що могли вдіяти, крім виголошувати мені суворі догани, бо на всі екзамени я приходив і завжди набирав найвищий бал. А як же інакше: теоретичні знання я широко використовував на практиці. Я діяв обережно, тож шановні громадяни нашого міста навіть не здогадувалися, що їх потихеньку обкрадають. Там торговельний автомат проковтне кілька