На станції я загубився в океані своїх клонів, який повантажили у спеціальний транспорт, що курсував просто до луна-парку. Вигуки, істеричний сміх і бризкання з окулярів комусь допомогли згаяти час, а мені ж здалося, що це триватиме вічно. Коли двері нарешті розчинилися, я пропустив уперед наелектризований натовп, потім неквапливо рушив слідом. До роботи!
Треба йти туди, де зберігають гроші. Попри те що, слава Богу, я все майже забув свої перші відвідини цієї божевільні, все-таки пам’ятав, що платили за атракціони пластиковими жетонами (мій батько видавав мені такі штуки в обмеженій кількості, такій обмеженій, що її вистачало лише на кілька хвилин). Тож сьогодні перше завдання – знайти джерело жетонів.
Легко! Бо жетоновидавач – мета першого паломництва всіх інфантильних невдах у стінах луна-парку. Будівля, схожа на перевернутий конус для морозива, розцяцькована прапорцями, а зверху ще й із програвачем, який видавав музику, що, вочевидь, призначалася для позбавлення відвідувачів слуху. На землі, припасоване до фундаменту будівлі, розташовувалося коло клоунських торсів. Кондиціонери забезпечували життєдіяльність клієнтів, щоб ті з комфортом розлучалися з грошима. Нетерплячі юнацькі руки тицяли бакси в долоні пластикових роботів. Долоні стискалися, гроші зникали, а з рота клоуна сипалася купа жетонів, які треба було збирати у спеціальний посуд. Огидно, але так, здається, вважав лише я.
Як гроші потрапляють до будівлі, тепер зрозуміло. Залишалося дізнатися, як їх звідти забирають. Я обійшов навколо бази й побачив, що роздавальні апарати оточують її не повністю. Ззаду, у схованці з дерев і чагарників, до неї примикала невелика прибудова. Продовживши свій шлях через чагарники, я наштовхнувся на охоронця, що стовбичив біля дверей, на яких не було жодної таблички.
– Ти заблукав, хлопче? – привітно запитав він. – Тут лише для персоналу.
Я оминув охоронця й кинувся до дверей, фотографуючи їх на ходу.
– Мені треба до туалету! – верещав я. – Мені сказали, тут туалет!
Важка рука схопила мене за комір і виставила з кущів на доріжку:
– Нема тут туалету. Геть звідси!
Я пішов. Дуже цікаво. Ніякої сигналізації, замки Глабб – надійні, але застарілі. Що ж, мабуть, мені починає подобатися луна-парк.
Довелося тинятися там до темряви й чекати, доки атракціони закриють. Від нудьги я спробував Льодові Гірки, де пасажири мчали крізь макет крижаної печери, а різні речі, що начебто повмерзали в стіни, мали додавати драйву, час від часу падаючи на них. Сховище Піратів здавалося не набагато цікавішим.