– А де, власне, поліг той малий і дурний Деґранж?
– Мабуть, на Березині. Він був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його!
– А капрал Дюпюї?
– Хай йому біс, під Аустерліцом! Ти що, пам’яті вже не маєш? Забув добрягу Дюпюї?
Молоді рекрути анітрохи не розуміли тих розмов. Тільки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали імператора. А от їм імператор чужий, а життя близьке. Чому він прагне війни? Навіщо, куди і чому вони повинні йти?
Але все-таки йшли, йшли та йшли. А йдучи по Парижу й проминаючи палац, де жив імператор, гукали: «Хай живе імператор!»
Натомість він, імператор, був самотній. Самотній, завжди самотній, сидів він перед картами – великими, строкатими і плутаними, своїми улюбленими картами. На тих картах був увесь великий світ. Увесь великий світ складався з самих бойовищ. Ох, як легко завоювати світ, якщо дивитись тільки на карти, де він зображений! На них кожна річка – перешкода, млин – опорний пункт, ліс – криївка, пагорб – спостережний пункт, церква – об’єкт атаки, струмок – союзник, а всі лани всього світу, луки і степи – які розкішні сцени пишних битв! Які гарні карти! Вони зображують землю гарніше, ніж картини. Земля, коли споглядати тільки карти, видається малою, тож її можна швидко перейти, так швидко, як дасть змогу час, оті дзиґарі, які невблаганно цокають, пісок, що невпинно сиплеться…
Імператор позначав на картах хрестики, зірки та рисочки, замислившись, немов грав у шахи. Писав цифри то з одного, то з другого боку. Ось убиті, а ось кількість живих, тут гармати, а там вершники, тут обоз, а там санітарна частина. Тільки коні, мішки борошна, бочки горілки, вороги, люди, коні, горілка, валахи, воли, – і люди, люди, люди, щоразу люди.
Інколи імператор підводився, відходив від столу та від карт, відчиняв вікно й дивився на великий, широкий плац, де колись він, дрібний невідомий офіцер, командував багатьма невідомими солдатами. Багато тисяч дрібних солдатів ішли тепер на північний захід. Імператор прислухався до їхніх пісень. Чув їхні барабани. То були ще давні барабанщики. Чув їхню швидку і тверду ходу. То була дивовижна, проворна й переможна хода французів, ритм швидких, сміливих ніг, що ходили по шляхах половини світу: бравих ніг, ніг імператорських солдатів, ще корисніших і потрібніших, ніж їхні руки.
У такі хвилини імператор із пожадливою втіхою дослухався до вигуків «Хай живе імператор!». Із радістю в серці знову сідав за стіл перед картами і червоним, кривавим олівцем там і там ставив цифри. Вони означали: горілка, коні, воли, вози, гармати, солдати, – солдати, що саме йшли повз палац і гукали: «Хай живе імператор!»
XVI
Імператор давно вже не бачив матері. Він дуже рідко згадував її, оту стару жінку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше ніж рушити на війну. Цього вимагали і звичай, і його серце.
Незграбно, просто і гідно мати сиділа в широкому