– Я не міг! – відповів імператор. – Мої вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острів. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити їх зненацька.
– Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання має свою цінність.
– Я вже задовго чекав! – вигукнув імператор. Він підвівся. Розмовляв тепер дуже гучно, і його голос звучав уже майже як лайка: – Я не міг чекати ще довше! – кричав він. – Вони б удерлися до країни, якби я чекав довше!
– Тепер уже запізно чекати… – мовила мати. – Ти тільки посидь, мій сину, я, можливо, маю ще тобі щось сказати.
Імператор сів знову.
– Мій бідолашний сину, – промовила стара жінка, – я, мабуть, бачу тебе востаннє! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я ніколи не боялася за твоє життя або боялася дуже рідко. А тепер мені страшно. Я не можу допомогти тобі, бо ти й сам могутній. Не можу й порадити тобі, бо ти й сам розумний. Я можу тільки молитися за тебе.
Тепер імператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зіперся ліктями на свої сліпучі білі штани і вперся підборіддям у зчеплені руки.
– Так, молися за мене, мамо! – сказав він.
– Якби твій батько ще жив, – казала далі мати, – він придумав би якийсь вихід.
– Батько не зрозумів би мене! – кинув імператор.
– Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, і її металевий, гарний низький голос забринів. – Твій батько був великий, розумний, сміливий і скромний. Ти всім завдячуєш йому. Ти успадкував усі його риси, крім скромності. Твій батько мав терпіння!
– Мамо, я маю іншу долю! – відповів імператор.
– Так-так, – підтвердила стара жінка, – ти справді маєш іншу долю. – Помовчала якусь мить, а потім заговорила знову: – Сину, мені здається, ти постарішав, як ти почуваєшся?
– Мамо, я інколи втомлююсь, – признався імператор. – Інколи я зненацька відчуваю втому.
– І яка причина?
– Я не звертався до лікаря. Якщо я покличу лікарів, це означатиме, що я смертельно хворий.
– Ти витримаєш це?
– Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутніший, ніж будь-коли. Я переможу їх!
Імператор підняв голову й дивився просто повз матір, на мету, яку хотів бачити тільки він… на переможне повернення.
– Нехай Господь благословить тебе! – проказала мати. – Я молитимусь за тебе.
Імператор підвівся. Підійшов до старої жінки й нахилився. Вона перехрестила сина і подала свою білу, стару, велику м’яку руку. Він поцілував її. Лівою рукою мати обняла сина за шию. Крізь чорний шовк її рукавів він відчув на шиї лагідне тепло повних материнських рук. Цієї миті імператора опанував смуток. «Я б хотів отак обняти свого сина, – подумав він. – Таж моя мати щаслива, бо має