Сто днів. Левіафан (збірник). Йозеф Рот

солдати, його ветерани. Які вони однакові – фельдфебелі, капрали, єфрейтори – всі, кого пощадила смерть і хто знову повернувся до своїх звичних міщанських кислуватих злиднів. Імператорові спадало на гадку одне ім’я за іншим. Декого він добре пам’ятав і міг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Він соромився. Люди любили його, і він соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, міг пройматися лише співчуттям. Він сидів на осяяному сонцем, а отже, вдвічі сяйливішому білому коні, з непокритою головою, мов придавлений галасом і криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер імператор махнув капелюхом, ослабив вузду і зменшив тиск гомілок так, щоб кінь зрозумів його й затанцював на місці; потім заговорив, і людям у юрбі здалося, ніби щойно почуті барабани промовляють людською, імператорською мовою.

      – Мої друзі, – почав імператор, – товариші моїх битв і перемог, свідки мого щастя і нещастя…

      Кінь нашорошив вуха і ворушив тихенько переднім копитом у такт словам імператора.

      Сонце стояло опівдні, світило молодо й лагідно.

      Імператор насадив на голову капелюха і спішився.

      IX

      Підійшов до людей. Їхня любов підступила до нього з їхнім віддихом, потужно променилася з їхніх облич, як сьогодні сонце з небес, і йому раптом здалося, ніби так буде завжди. Тієї миті імператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретів, на тарілках і ножах, на стінах кімнат, – уже як міф і ще живого.

      Довгі місяці у вигнанні імператор тужив за цим народом. То був народ Франції, тож він знав його. Народ блискавично був готовий і любити, і ненавидіти. Був святковий і глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, він був гордий у злиднях, великодушний у щасті, довірливий і легковажний у перемозі, озлоблений і мстивий серед лиха, грайливий і дитинний під час миру, нещадний і нездоланний у битві, швидко розчаровувався, був водночас довірливий і недовірливий, забудькуватий і схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’яніння і неодмінно залюблений у поміркованість. Це був народ галлів, народ Франції. Отож він любив імператора.

      Імператор уже не відчував недовіри. Люди обступили його. Кричали поблизу від нього: «Хай живе імператор!» – коли він стояв поміж них, серед них, і здавалося, ніби люди, поки він стоїть серед них, прагнули довести йому: вони теж ніколи не забували, що він їхній імператор. Він був їхнім сином і їхнім імператором.

      Імператор обняв одного літнього унтер-офіцера. Той чоловік мав похмуре, жовтувате, сміливе кістляве обличчя, шпакуваті, обвислі й ретельно розчесані вуса, був вищий від імператора на цілу голову, і, поки вони стояли обнявшись, здавалося, ніби імператор віддався під захист худого і кістлявого ветерана. Унтер-офіцер схилив голову ліворуч, а оскільки йому перешкоджали і власний зріст та незграбність, і невисока та опасиста постать імператора, цей рух видавався