Тільки де ти знайдеш тих знавців?
Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?
– Почекаємо ще, – сказав він чи то коневі, чи самому собі. – Може, ще з’явиться.
Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…
– Хлопче, забери коня.
Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:
– Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!
З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.
Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.
– Тобі кажуть чи ні? Забери коня!
Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.
– Оглух чи що?!
Ріпка вперто повернувся до нього спиною.
– Ну, стривай, – носій одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…
Він зник – утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…
Юрба захвилювалася.
Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч – при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.
Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений – наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.
Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:
– Заступники, щось треба поправити? Загострити?
– Спасибі, дядьку, – низьким басом відгукнувся молодий. – Трохи пізніше.
Коваль низько вклонився.
– Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!
– Ма, а хто це? – спитала дівчинка з кошиком у своєї матері з торбою на плечах.
– Це ж наші заступники, – жінка легко стукнула її по потилиці. – Велика міська варта. Я ж тобі розказувала. Забула, чи що?
– Ці?!
Вершники вже проїхали далі, коли прямо перед ними виринув, наче нізвідки, недавній носій.
– Заступники,