Стократ не зумів дочитати: сувій розпався порохом у нього на колінах, і відновити послання з пороху не зумів би найметкіший розум. Стократ довго сидів на поваленій сосні, непорушно, замружившись: йому здалося, що він щойно втратив щось дуже важливе.
Світла у верхньому віконці не було.
Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумів, що справи кепські, й побіг.
Хвіртка стояла навстіж. Стократ вихопив меча.
…Навіть не розбійник, навіть не браконьєр. Прищавий юначок, грабіжник-початківець гарячково скидав у мішок усе, що бачив, – посуд, вишиті скатертини, статуетки, вміст скриньок. Він пішов на справу вперше – дуже потрібні були гроші…
Стократ зупинився у дверях. Він ніяк не міг повірити.
Через мить парубійко помітив його й позадкував, випускаючи мішок.
– Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?
За поясом у нього стирчав кинджал, погано відтертий від свіжої крові. Стократ мовчав.
– Забирай! – хлопець відступав до вікна. – А що?
– Де вона? – запитав Стократ.
– Вона на мене напала! Вона напала, у неї ніж…
Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навіть хрип; він упав на свій мішок, заливаючи кров’ю монети, дрібнички й мідну фігурку журавля з позолоченим дзьобом.
Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у піхви не дивлячись.
Пішов нагору, понад усе бажаючи не підніматися туди ніколи. Повернутися й піти, і все забути.
Мертва вдова лежала коло ліжка.
Жива дівчинка, закутана в ковдру, спала в запічку труби від печі. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ.
Він узяв її на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихає. І як б’ється її серце.
Він тримав на руках свій Світ, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний світ.
І гадки не мав, що тепер робити.
– Годувальниця? Так от, у селі коло замку неодмінно хтось годує, там бастардів володаря народжується щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Підкинута? Ти ба…
Вартовий при брамі був балакучий і незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцінив і його меч, і манеру триматися. Такий за мить з базіки перетвориться на воїна; Стократові стало легше на душі.
Світ такий небезпечний. Світ такий тендітний. Світ.
Попід лунким склепінням він зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, і через кілька хвилин стукав у двері міцного будиночка під унутрішньою стіною. Йому відчинила жінка в білій просторій сорочці, з дитиною на руках.
Почувши запах молока, дівчинка прокинулась і розкричалася.
– Яке охляле, – невдоволено сказала жінка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий?
Стократ здивувався.
– У лісі, – відповів не замислюючись. – Я не такий старий, молодичко.
– Бачу, –