Естер виходить із літака з невпізнанно й жахливо коротко обстриженим волоссям. Ми вирушаємо з нею в подорож по Іспанії, відвідуємо містечка, які багато означають для однієї ночі, але жодного з них я не зміг би знайти, якби мені треба було повернутися туди вдруге. Ми ходили на кориду, на фламенко, я поводився як найкращий чоловік у світі, бо хотів, щоб вона повернулася додому з відчуттям, що я досі її кохаю. Я й сам не знаю, навіщо хочу навіяти їй це відчуття, мабуть, тому, що в глибині душі вона розуміє: одного дня мій мадридський сон закінчиться.
Я їй кажу, що ця стрижка мені не подобається, вона змінює її, знову стає вродливою. Тепер залишається кілька днів до кінця її відпустки, і я хочу, щоб вона покинула мене задоволеною, і я залишуся в Мадриді, який мене збуджує, з дискотеками, що відкриваються о десятій ранку, биками, нескінченними розмовами про одне й те саме, випивкою, жінками, знову биками, знову випивкою, знову жінками й без ніяких, абсолютно ніяких обов’язків або зобов’язань.
Якось у неділю, коли ми йшли до бару, відчиненого до ранку, Естер торкнулася забороненої теми: запитала мене про книжку, яку я нібито пишу. Я випиваю пляшку хересу, копаю носаком залізні двері, коли ми виходимо, обкладаю лайкою кількох перехожих на вулиці, чи вона приїхала сюди з такої далечі лише для того, щоб перетворити моє життя на пекло, відібрати в мене всю радість. Вона нічого не відповідає – але обоє ми розуміємо, що наші взаємини дійшли до своєї межі. Я не сплю ніч, а вранці, після того як вичитую адміністратору за телефон, що не працює нормально, й роблю зауваження покоївці, що вона вже тиждень не змінювала білизну, після нескінченного стояння під душем, щоб вимити з себе рештки вчорашнього похмілля, сідаю за друкарську машинку, аби показати Естер, що я чесно намагаюся працювати.
І зненацька відбувається чудо: дивлячись на жінку, яка сидить переді мною, яка щойно зготувала собі каву й читає газету, жінку, в чиїх очах я бачу втому й зневіру, жінку стриману й мовчазну, яка навіть свою ласку не завжди вміє виразити жестом, жінку, що примушує мене казати «так», тоді як мені хочеться сказати «ні», і примушує мене боротися за те, що вона вважає – і цілком слушно – єдиним сенсом мого існування, жінку, яка відмовилася від мого товариства, бо її любов до мене є навіть більшою, аніж любов до себе, і яка відправила мене в подорож на пошуки своєї мрії, дивлячись на цю жінку, майже маленьку, спокійну, з очима, що говорять більше, аніж будь-які слова, нерідко налякану у своєму серці, але завжди сміливу у своїх