Я боровся за те, щоб знайти в собі мужність покинути журналістику й наважитися на авантюру написати книжку, хоч і знав, що в моїй країні ніхто не міг прожити з літератури. Я відмовився від цієї афери лише через рік, коли написав уже з тисячу сторінок, які здавалися мені абсолютно геніальними, бо навіть я сам не міг там анічогісінько зрозуміти.
Поки я боровся, мені зустрічалося чимало людей, які закликали до свободи й чим більше намагалися захистити це своє унікальне право, тим у більшу рабську залежність потрапляли від бажань своїх батьків, від шлюбу, в якому обіцяли зберігати вірність своєму партнерові «до могили», від матеріальних обставин життя, від політичних режимів, від проектів, які їм щастило виконати лиш наполовину, від кохання, якому вони були неспроможні сказати «годі», від вікендів, на яких їм доводилося обідати з нестерпними людьми. Багато з них були рабами розкоші, рабами прагнення до розкоші, рабами необхідності створювати видимість того, що вони прагнуть до розкоші. Вони були рабами життя, якого самі не обирали, але яке вирішили прожити, бо хтось зумів їх переконати, що так для них буде краще. Й ось так тривають їхні дні та ночі, які мало відрізняються між собою, а пригода для них лише слово, прочитане в книжці або побачене на екрані завжди ввімкненого телевізора, а коли вона заходить у якісь двері, то вони неодмінно кажуть:
– Не хочу, мені не цікаво.
Але як вони можуть знати цікаво їм чи не цікаво, якщо ніколи не пробують? Та немає ніякого сенсу запитувати їх про це: бо немає жодних підстав сумніватися, що вони бояться будь-якої зміни, що може похитнути світ, до якого вони звикли.
Інспектор сказав мені, що я вільний. Я вільний тепер, я був вільним і тоді, коли потрапив до в’язниці, бо свобода досі є тим станом людини, який я ціную більше, аніж що завгодно інше на світі. Звичайно ж, мені не раз доводилося пити вино, яке було мені не до вподоби, робити те, чого я не повинен був робити й чого ніколи більш не робитиму, здобути чимало шрамів як на тілі, так і в душі, завдати ран кільком людям – у яких я потім просив прощення, коли зрозумів, що спроможний зробити все, крім примусити іншу людину наслідувати мене в моєму божевіллі, у моєму прагненні жити. Я не каюся за ті хвилини, коли я страждав, я ношу свої шрами, наче медалі, знаю, що свобода має високу ціну, не менш високу, аніж ціна рабства; єдина різниця лише в тому, що за свободу ви платите з радістю та з усмішкою, навіть тоді, коли ця усмішка окроплена слізьми.
Я виходжу з дверей поліційного відділка, день сьогодні чудовий, сонячна неділя, яка зовсім не відповідає станові моєї душі. Мій адвокат чекає мене на вулиці з кількома словами розради та з букетом квітів. Він каже, що телефонував у всі лікарні, морги (тобто зробив те, що завжди роблять, коли хтось не повертається додому), але знайти Естер йому не вдалося. Каже, йому вдалося приховати від журналістів місце, де я перебував після того як мене