Елізабет подивилася вслід марабу.
– Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, – мовила вона. – Він зробив нас знавцями!
– Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.
Елізабет розсміялася.
– Ми самі беремо в ній участь.
– Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись – на нудоту й одноманітність.
Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.
– Одноманітність, – повторила Елізабет. – Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?
– Не зміг. Не було де переодягнутись.
Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.
– Ти б міг переодягнутися в мене, – сказала Елізабет.
– У тебе? А фрау Лізер?
– К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.
– К бісу можна послати багато кого, – мовив Гребер. – Я теж про це думав.
Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.
– Знов починається! – промовив він. – На превеликий жаль, пане.
Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.
Чарка Елізабет задзвеніла.
– Де тут бомбосховище? – спитав Гребер у марабу.
– У нашому будинку.
– Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?
– Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.
– Гаразд. А як же зі шніцелями по-віденському?
– Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. У бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.
– Звичайно.
Гребер узяв із рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.
– Випий. Випий до дна.
Вона дохитала головою:
– Хіба нам не пора йти?
– У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий усю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.
– Я гадаю, пан має рацію, – підтакнув марабу. – Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.
Він був блідий і ледве усміхався.
– Пане, – звернувся він до Гребера. – Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.
Гребер кинув погляд на Елізабет.
– Пий! У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.
Вона взяла чарку й неквапно вихилила до дна. У цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.
– Паніку теж к бісу! – сказала