– У нього пошкоджена рука, Ернсте. Саме тому його не взяли на фронт. Його покалічили в тридцять другому році під час однієї сутички з комуністами в залі. Того він такий шалений. Боже мій, що він нам розповів, га?!
Альфонс знову затягнувся догорілою сигарою, яку закурив ще тоді, коли Гайні почав вихвалятися своїми подвигами. Від захоплення він просто забув про неї.
– От здорово, еге ж?
– Авжеж, здорово. Ти хотів би подивитися на таке?
Біндинг на мить задумався. Потім замотав головою.
– Мабуть, ні. Хіба що один раз, аби побачити. Правду кажучи, я людина іншої вдачі. Надто романтичної, Ернсте.
У дверях з’явився Гайні. Він був блідий, наче з хреста знятий.
– Служба! – проревів він. – Уже пізно! Якраз пора! Ну, сьогодні ця свинота одержить на горіхи!
Спотикаючись, він побрів стежкою через сад. Дійшовши до хвіртки, поправив кашкета, випростався і, мов чапля, подибав далі.
– Не хотілося б мені зараз бути на місці того, хто потрапить у концтаборі в руки Гайні, – сказав Біндинг.
Гребер підвів погляд. Він подумав про те саме.
– Ти вважаєш, що все це правильно, Альфонсе? – спитав він.
Біндинг стенув плечима.
– Це зрадники народу, Ернсте. Недаремно ж вони опинилися там.
– Бурмайстер теж був зрадником народу?
– Ні.
Альфонс засміявся.
– То були особисті рахунки. Та й потім, з ним нічого не сталося.
– А якби сталося?
– Тоді йому не пощастило б. У наші дні, Ернсте, не щастить багатьом. Наприклад, тим, що потрапляють під бомби. П’ять тисяч убитих тільки в нашому місті. Це люди кращі від тих, що сидять у концтаборі. То чому мене має обходити те, що там діється? Я за це не відповідаю. Ти також ні.
Кілька горобців, цвірінькаючи, прилетіло до басейну для птахів на лужку. Один із них сів на воду й затріпотів крилами, і тієї ж миті решта зробили те саме.
Альфонс уважно стежив за горобцями. Здавалося, він уже забув про Гайні.
Гребер дивився на задоволене, незворушне обличчя і раптом збагнув, які безнадійні справедливість і співчуття: їм судилося завжди розбиватися об байдужість, егоїзм і страх. Він зрозумів також, що й сам він не виняток, що й він заплутаний у все це якимсь таємним, нез’ясовним і страшним чином. У нього було таке враження, ніби його з Біндингом єднає щось незриме, незбагненне, хоч він і намагався не думати про це.
– Щодо відповідальності, Альфонсе, то не так це просто, як здається, – промовив похмуро Гребер.
– Але ж, Ернсте! Годі просторікувати! Кожен несе відповідальність лише за власні вчинки. До того ж якщо вони не були передбачені наказом!
– Розстрілюючи заложників, ми стверджуємо протилежне: що вони несуть відповідальність за вчинки інших.
– А ти розстрілював заложників? – спитав Біндинг, зацікавлено повернувшись до Гребера.
Гребер не відповів.
– Заложники – це виняток, Ернсте. Це необхідність.
– Усе необхідність, –