– Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, – промовив Гребер. – І ще я хочу знати, що мені робити.
Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.
– Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?
– Так.
– Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.
– А на фронті вбивають просто нізащо, – відповів Гребер.
Польман знову сів.
– Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?
– Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо – з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
– Мені довелося дещо побачити, – вів далі Гребер, – і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі й учинити ще більше злочинів!
Польман знову здивовано звів на Гребера очі.
– Ви все це знаєте? – спитав він.
– Тепер знаю. Але раніше не знав.
– І знову мусите повертатись туди?
– Так.
– Це жахливо!
– Ще жахливіше повертатися, знаючи все це й усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?
Польман мовчав.
– Що ви маєте на увазі? – згодом запитав він пошепки.
– Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. Якою мірою я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?
Польманове обличчя раптом посіріло й ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору – якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.
– Ви мусите їхати знов на фронт? – запитав нарешті Польман.
– Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.
Гребер чекав.
– Мученики християнської доби не підкорялися насильству, – неквапно проказав Польман.
– Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? – запитав Гребер. – Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
– Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
– Кожен повинен вирішувати це сам?
– Гадаю, так. А як же інакше?
Гребер