– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.
– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.
– Трохи страшно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.
Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.
– Хай мені грець, – промовив Расті.
– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?
– Минулося, – відповів Расті.
Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.
– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!
Расті її легенько струснув.
– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.
Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.
– Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!
– Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.
Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.
– Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї![122] Отак все пішло прахом в моєму житті? – заплакала вона.
Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов’язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.
Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.
– Що ви тут робите? А вона чому не спить? – показала дівчинка на Джуді.
– Ти обпісялась у постелі, – радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.
Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.
Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей – кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.
– Це не має значення, – оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. – Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.
– Її треба везти до лікарні? – спитала Лінда.
– Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.
– НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! – заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.
– Уколів не буде, мила, тільки пігулки.
– Ти певен цього? – спитала Лінда.
Расті подивився на собаку,