О, так, вона непокоїлась. Це було природно з її фахом. Незвичним було те, що її непокоїла її власна поведінка, і тепер, зупинившись на розі Мейн-стрит і Коммон, вона замислилась. Замість того, щоб повернути ліворуч, на Мейн, вона озирнулася в той бік, звідки прийшла. І стиха, тим тоном, яким зазвичай зверталася до Гореса, промурмотіла: «Не варто було мені залишати дівчину саму».
Джулія не зробила б цього, якби приїхала туди машиною. Але вона прийшла туди пішки, а крім того – Доді так наполегливо відмовлялася. Від неї ще й чимось тхнуло. Дуром? Можливо. Не те щоби Джулія мала якесь особливе упередження проти трави. Вона теж була викурила свою чималу частку за довгі роки. Можливо, це допоможе дівчині приглушити горе. Зніме гостроту жалю, коли він найболючіший.
– Не треба за мене переживати, – сказала Доді. – Я пошукаю тата. Але спершу мені треба одягнутися, – і показала на свій халат.
– Я почекаю, – відповіла Джулія… хоча їй не хотілося чекати. Попереду в неї була довга ніч, починаючи з виконання її обов’язку перед псом. Горес зараз, мабуть, уже ледь не вибухне, після того як не отримав регулярної прогулянки о п’ятій, і зголоднів він також. А от коли він зробить усі ці справи, тоді вона вже поїде до того бар’єра, як його вже називають люди. Подивиться на власні очі. Сфотографує, якщо там є що фотографувати.
Та й тоді ще не кінець. Треба подумати, чи не видати спецвипуск «Демократа». Газета багато важила для неї і, як вона гадала, для міста теж. Звісно, вже завтра вранці все це може скінчитися, проте Джулія мала відчуття – почасти воно містилося у неї в голові, а почасти в душі, – що цього не станеться.
І все ж таки. Не варто їй було залишати Доді Сендерс на самоті. На позір вона начебто тримала себе в руках, хоча, може, вона так спокійно відмовилась через шок. І через дур, звичайно. Але ж на вигляд вона була цілком притомною.
– Не треба мене чекати. Я не хочу, щоб ви мене чекали.
– Не знаю, чи розумно тобі зараз залишатися на самоті, люба.
– Я піду до Ейнджі, – сказала Доді і, здалося, навіть трохи розквітла на цих словах, хоча сльози безупинно котилися їй по щоках. – Вона піде зі мною шукати мого тата, – кивнула вона. – Ейнджі мені потрібна зараз найбільше.
На думку Джулії, дочка Маккейнів мала розуму хіба лиш трішечки більше за цю дівчину, котра успадкувала фізичні дані своєї матері, але, на жаль, мозок свого батька. Утім, Ейнджі була її подругою, а в таких обставинах душевна подруга для Доді Сендерс значила набагато більше за якусь чужу тітку.
– Я могла б піти з тобою… – промовила вона нехотячи, розуміючи, що навіть у своєму теперішньому важкому стані від свіжої втрати дівчина, либонь, помітить цю її нехіть.
– Не треба. Тут усього лише кілька кварталів.
– Ну тоді…
– Міс Шамвей… а ви певні? Ви певні,