Тож поки не відкрапав строк —
Твори добро для щастя.
І, як промовив наш Пророк, —
Тобі за це воздасться.
Бо інше – видумки старі —
Упало й розкололось.
Лиш на любові і добрі
Життя зростає колос.
Відпустіть хоч на тиждень, турботи,
До полів, в глухомань, до села,
Щоби скинув, зумів побороти
Втому ту, що на душу лягла.
Щоб забулись столичні суєти,
Суперечки, де чорні роти,
Бо вразливі до кривди поети
Мають трішки й себе берегти.
Відпусти мене, місто, хоч трохи
Наодинці з собою побуть…
В протиріччях крутої епохи
Як збагнути нам істини суть?
Може, це непосильна задача?..
Захотілось спинитись на мить
І усе, що відчув, що побачив,
В сповідальний рядок перелить.
І, забравши звук неба з собою,
Дзвін полів, що колосять жита,
Знов вернутись до вічного бою,
У тривожні окопи життя.
Народився в квітні —
Від зими утік…
Вогники привітні
Сіяв чарівник.
Посміхнувся мамі
Краплею роси…
На живій мембрані
Рідні голоси.
Посміхнувся тату
Квіткою згори,
А квіток багато —
В очі забери.
Молоденький квітень
З листяних обнов
Навпростець до літа
По траві пішов.
І світи блакитні
Прагли до тепла…
Народився в квітні —
Першого числа.
Усі мовчіть – щось мати каже,
Цвітуть притишено слова.
Вони із веселкових вражень,
З любові, що в душі жива.
Зійшлися діти всі до хати,
Де хліб, як доля, на столі…
Усі мовчіть: говорить мати
Вустами неба і землі.
Ні манікюрів, ні начосів
Не звідали жінки села.
Ходили по городі босі,
Щодня схилялись до зела.
На шиї хрестик, ніби дзенька,
В трудах потріскана рука.
Жіноцтва вік у вас куценький —
Од двадцяти до сорока.
Не поміняла вас епоха —
Вставай до праці на зорі.
Вам не полегшало нітрохи —
Усе ті ж клопоти старі.
Ой, під очима кола темні,
Сльоза гіркава – то не гріх.
В пекучій од турбот пательні
Розплавились шматочки втіх.
І чим я можу вас утішить?
Де віднайти ласкавих слів?
Не стала доленька добріша
До вас, мадонни хуторів.
Граблі, сапа, бур’ян як хаща,
Землі весняні лемеші…
Коли життя вже стане краще,
Сяйне для вашої душі?
Хоча сумне у вас обличчя
І очі у туманах втом…
Та вас люблю… Вас возвеличу
Хоч