– Вип’єш? – запитав Олег.
– Ні, дякую. Це вбиває.
– Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.
В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.
– Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.
– Угу, – подякував я.
– Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.
– Угу.
Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.
– Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.
В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.
– Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.
Геть розгубився.
– А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.
– Двадцять шість.
– Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.
Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.
За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.
– Ти малюєш оголених жінок? – привіталася вона іронічною посмішкою.
– З чого ти взяла? – глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.
– Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?
– Ага, – сказав він.
– В нас є беж! – встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.
Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.
– Десь був, – промимрила Валентина.
Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.
Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.
Вони йшли