З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.
– Нормальок, – ледь чутно промовив я.
– Це Дюша, – представила мене Маша.
Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини – одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця – бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.
– І чого ж оце нам так смішно? – не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.
– Та ну, – почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. – Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я – Сергій. Можна просто Боб.
– Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?
Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.
– Слухай, а він у тебе драчун! – звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.
– Сам ти дрочун! – стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. – Де мій беж? – звернувся і я до Маші.
Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.
Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».
Я