– Раз таке діло, я можу запропонувати вам…
Ми уупинили маму на півдорозі до тієї злощасної ручки.
– У нас є й інші моделі. – Продавець на мить замовк, певно, підбираючи зрозуміле нам слово: – повні.
– То чого ж ви мовчите?! – мама повернулась знову до прилавку.
Продавець знову вичавив із себе посмішку. Як-то воно зветься? Ага, згадав, сервіс! Гадаю, розмовляючи з нашою мамою десь біля тину на вулиці, він давно уже перестав би приязно посміхатися. І мабуть, таки вони полаялися б. А тут – що то сила волі в чоловіка! Сервіс!
– Це домашній варіант. Продається разом з операційкою.
– А він задачки розв’язує?
– Звичайно… Тільки коштує трішки дорожче.
– Ма-а, давай купимо домашній! Я такий хочу!.. – а що не кажіть, мій Володька- як знахідка.
– Нащо ж нам той офіс? Та ще й порожній! – защебетав-затьохкав і я з другого боку.
…Зітхнули полегшено, коли мама дістала гаманця. Охо-о… Сказиться тре’, як-то казала баба Настя, з тими купівлями. Сім потів зійде.
– А що я говорив? – Ромка знову по складах: – до-маш-ній! – і чваньковито запхнув обидві руки в кишені шортів. Ми промовчали.
Екран, чи то пак, монітор, купили такий же тоненький, як у Ромки. Правда, трохи менший, бо на великий у мами не вистачило грошей. Нам і такого вистачить!
З купою коробок їдемо додому. На таксі. Ура! Душа співає-є!..
Мама по приїзді побігла на роботу. А Ромка притаскав пару дисків з іграми. Ось вона, мрія! Ми дружно заходилися досліджувати обнову. Щасливі не менше за нас гуси з тієї радості сиділи цілісінький день без води.
Тут уже юзер таки показав, що він щось у справах тямить – справно всі проводи поприєднував і наш апарат засвітився приємним літнім небом. Ну Ромка, ну голова!
Аж раптом посеред тієї зачарованої сині висвітилась якась таблиця.
– А це що таке? – Володька втупився в екран. – «Система потребує активації…»
– Чого-чого? – перепитав я.
– А це що за новини?! – братуха бликнув на Ромку. Та з усього було видно, що наш спец теж таке бачить вперше.
– З моїм цього не було… Чесно. – Він знизав плечима, – дай почитаю.
Ромка вняпився в таблицю:
– Ага! Ясно. Потрібно ввести код.
– А де ж його взяти? – покосився братуха на Ромку.
– А коли не введемо? Тоді? Що? – слідом за братовим затрусився мій голос.
– Нічого. Читайте – комп перестане працювати через шість днів. – Ромка тикнув пальцем на напис, – бачите?
– То це за такі гроші… – мені пригадались наші кабани, – і всього на шість?
– Це сьогодні, а завтра вже буде на п’ять, – шмигнув носом Ромка, – треба дзвонить.
– Куди?
– До них у фірму…
Ми до толку ще не второпали, чому нам треба дзвонити, і звідки на наші голови звалилась така морока, коли юзер нас остаточно затуркав:
– Треба шукати номер!
– Де?..
– Певно, в інструкції…
Риємо!.. А вони ж всі не по-нашому писані.