Володька на ті слова тільки махнув у відчаї рукою, а бабуся продовжила: – я з пенсії вже вам, нову… Руку до столу протягла, аби не вставати. Та у воду її. А то ж воно блимало! Той, як він, ваш…
– Екран! – прорвало братуху.
Він вилетів з кімнати. Я знайшов його аж в кінці городу. Володька сидів на старому стовбурі, обхопивши руками голову. Його плечі здригались. Я сів поруч.
– Ну, ти, Володько, не ображайсь на бабу. Вона ж не хотіла.
– И-и-и!.. – братів розпач вирвався назовні.
– Не таланить тобі з телефонами. Та кинь лихом об землю, – не моє, а бабине, – давай краще про комп’ютер думати.
А хіба не правда, га? Його ж бо ні корова не проковтне, ні в кухлі втопити не можна. Бо великий! Ет…
КОМПИ ТА ЛОМИ
1. Мобілка
Купила ж таки!.. Купила! Вимолили. Переконали. І оте мамине «А ти зна-а-єш, скільки воно коштує?» залишилось в далекому минулому. Знаю. Два кабани. Правда, ми з Володькою і до шкаворочок не байдужі. Але заради такого святого ді-і-ла… Поїхали наші годки з перекупниками в один бік, а ми з грошима – в другий. У район – там є спеціальний комп’ютерний магазин. І Ромка теж з нами зголосився. Як же без нього – він же той, як його, юзер! Так себе завжди й називає. І ми такі будемо. Нарешті… Комп! Якому телефону й зрівнятися?!
А в магазині – того добра-а! Повно. Хоч греблю гати, як-то казала баба Настя. Отож повитріщались ми з братухою на ті комп’ютери, як барани на нові ворота. Мама з продавцем розмову завела, а Ромка в темних окулярах, знай собі, поважно походжає між тими блискучими ящиками та наклейки мацає. До якихось цифр та англійських написів придивляється. Спец! Хе-хе…
– Нам би такий, для задачок, рішати… – долинув до мого правого вуха мамин голос.
– Ти чув? – «народився» Ромка біля мого вуха, – не беріть такого!
Я тільки було розкрив рота, щоб перепитати нашого спеца, а якого ж потрібно, та мою увагу привернула відповідь продавця: – ну-у, в нас є офісний варіант… – він повів маму до прилавка.
Почувши таке запаморочливе словечко, мені відразу перехотілось слухати нашого порадника. Теж мені!.. Знавець.
– То ж офіс! Не просто так!.. – я гаряче зашепотів Ромці. – Круто.
– Угу! – додав братуха, – не що-небудь!.. – супер!
– Ет, – махнув рукою Ромка, – робіть, що хочете! Вам кажи-не-кажи… Телепні!..
Ми в моменті стали як два сірники. Щоб так не в магазині, а вдома, то вже би й палахкотіло. – Зада-а-чки вони рішатимуть! Хотів би я бачити, – докинув через плече Ромка.
– А що?! – це в нас вискочило одночасно.
– Математики знайшлися! А в ігри? До мене? – додав жару юзер.
– Чого б-то?
– Бо треба купувати домашній. – Ромка багатозначно постукав пальцем по своєму лобі, – до-маш-ній!.. – для більшої дохідливості останнє він запустив по складах.
Але ж «офіс, офіс!», як звучить, га?
Дивлюся, а тим часом продавець мамі якісь диски підсовує. Не інакше, як з тими задачами. Угу. Або вправи. З англійської.
– То що, берете?
Мама