Замість палку складати дяку їй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмінній радості благій
Співає з ангелами нам із далі
І крутить кулю в благості своїй.
97 Проте спустімось на ще більші жалі, —
Заходять вже зірки, які стреміли вверх,
Коли я рушив; поспішімо ж далі.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,
В якому промінець останній мерк
103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.
І ми зійшли в провалину саму,
Ідучи вслід похмурому струмкові.
106 Збігаючи в ненависну пітьму,
Спливала річка, наче під ворота,
Під те багно, що Стікс ім’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тіней голих гурт тісний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, і грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навісний.
115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душі тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: під струминами
118 Багато душ у смороді гниють,
Окіл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми
У траурі на сонячній землі,
Нам душу сповивали чорні дими,
124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силі висловить жалі.
127 Відмірявши значну дугу по луку,
Між річкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високої ми вежі досягли.
ПІСНЯ ВОСЬМА
1 Я, далі ведучи, скажу, що, пішки
Ще вежі не діставшись, на вінці
Ми зори зупинили біля вишки,
4 Де вздріли два спахнулі промінці
Й на відповідь ще й третій розгорівся
У ледь очам приступній далі цій.
7 Й від мене в море всяких знань полився
Потік розпитувань: «Це хто? Кому
Той пломінь відповів? Як він з’явився?»
10 І вождь: «Якби ти крізь імлу німу
Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,
Невидним ще у випарів диму».
13 І як проноситься над стиглим ланом
Легка стріла з дзвінкої тятиви,
Так утлий човен, мовби ураганом,
16 Нестримно мчав на берег неживий,
А в ньому іздаля човняр жахливий
Кричав: «Нарешті, грішнику новий!»
19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, —
Сказав мій пан, – з тобою будем ми,
Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий».
22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,
Почне стогнати й голосить при цьому,
Так зойки Флегій видихнув сами.
25 Вождь опинився в човнику легкому,
Подавши знак мені іти за ним;
Вагу в човні лиш я складав вагому.
28 Ми посідали, і шляхом мутним
Побіг наш човен, глибший слід лишивши,
Ніж поки був він із гребцем самим.
31 Ми рухались, по мертвій річці пливши,
Як