Що нам при Арбії несли загин,
Нерідко згадує наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:
«Не сам я був, – сказав, – як до навали
Приєднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усі жадали
Фйоренці і руїни, й всяких бід.
Сам проти всіх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —
Я побажав. – Зніміть же пута з мови,
Під їх вагою я неначе зблід.
97 Як я гадаю, зір у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучасність же огорнута в покрови».
100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —
Сказав він, – що віддалене від ока:
Всевишній вождь дає нам світло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вістей од вас
Ріка знання про світ в нас неглибока.
104 Отож ти розумієш, що запас
Всіх наших знань загибель жде єдина,
Коли замкнеться хід в майбутній час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не відповів я через безліч справ,
В мою бо душу сумнів труту крапав,
Що з неї розум ледве врятував».
115 І мій учитель тут мене поквапив,
І поспішив я духа розпитать,
Хто з ним іще у ці гроби потрапив.
118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;
Є Федеріко Другий, а крім нього —
Ще Кардинал; не варт і рахувать».
121 Він щез, і до поета я старого
Вернувсь у хвилюванні – мова ця
Передвіщала безліч зла нового.
124 Він вирушив, і я – в сліди співця.
Йдучи він запитав: «Про що турботи?»
І я йому відкрився до кінця.
127 «Запам’ятай все мовлене навпроти
Твоєї долі, – наказав мудрець.
Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промінням зір, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаєш реченець».
133 Сказавши це, він повернув наліво,
Й пішли ми до середини, де був
Крутий обрив, що біг згори стрімливо,
136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,
Який складався з диких валунів,
Спинившись над проваллям ще жахнішим.
4 Від смороду, який весь час валив
З безодні чорної невпинним плином,
З нас кожен заховатися волів
7 За віко гробу з написом нетлінним:
«Це папи Анастасія тюрма,
Що впав у єресь слідом за Фотіном».
10 «Іти нам вниз можливості нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти
Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов
Намарне». Й він: «Та я не проти.
16 Мій сину, між скелястих цих основ, —
Почав він мову, – містяться три кола,
Що вужчають, біжучи стрімголов.
19 Юрба проклята