Джон стояв посеред лісу, наче приріс до місця, з заплющеними очима пригадував звук її голосу, її сміх. Десь у неї був брат. Вона виросла в районі, де були басейни. Її батьки витрачали гроші на те, щоб вирівняти їй зуби, може, на балет її водили, і тому в неї таке струнке тіло танцівниці, а може, у неї просто обмін речовин хороший, як у Джойс, і їжа засвоюється так швидко, що їй достатньо просто ходити пішки, щоб мати струнку фігуру.
На дорозі посигналила якась машина, і Джон розплющив очі.
Чому він не пішов з нею в той готельний номер? П’ятдесят баксів. Щоб стільки заробити, йому потрібно було цілий день працювати. Цілий день мити машини, вичищати за іншими людьми всякий непотріб, чекати, коли вийде Арт і перевірить його роботу, вкаже на якийсь неіснуючий слід на лобовому склі, щоб клієнт не подумав, що він дурно свій хліб їсть.
П’ятдесят доларів, і за що? За спогад про чийсь поцілунок?
Ідучи назад стежкою в бік дороги (він трохи зрізав кут, щоб не вийти знову до горілчаного магазину), Джон зламав гілку, що нависали понад головою. Він міг би тримати її в обіймах, кохатися з нею. Він зупинився і сперся рукою на дерево. Легені горіли, наче йому забракло повітря.
Ні, подумав він. У тому номері він робив би те саме, що й тепер: мав би вигляд справжнісінького бовдура. Бо насправді Джон ще ніколи не кохався з жінкою. Він не знав, що таке інтимна близькість, про яку пишуть у книжках, ніколи жодна жінка не брала його руку у свою, не гладила його потилиці, не притулялася до нього всім тілом. Остання жінка, яку він поцілував, була єдиною жінкою, яку він цілував у своєму житті, та й то не жінкою, а юною дівчиною. Та дата навіки закарбувалася у Джоновій пам’яті: 15 червня 1985 року.
Він поцілував Мері-Еліс Фінні, а наступного ранку вона була мертва.
Розділ 10
10 червня 1985 року
Коли Джон був маленький, він любив гратися в землі – ліпити з неї всякі штуки, а потім розламувати їх шматок за шматком. Його мати, коли бачила, як він іде вулицею в заквецяних брудом штанях і з гілочками у волоссі, лише сміялася й брала шланг. Примушувала його обтруситися й поливала водою, перш ніж пустити в дім.
Уночі він міцно спав після активного дня. Джон був не з тих дітей, хто робить усе сяк-так. Для свого віку він був худорлявий, з майже запалими грудьми, але все компенсувала величезна сила волі. У кожній грі, яку діти затівали на вулиці, він брав участь, і попри невеличкий зріст, його ніколи не обирали останнім у спортивні команди. Стікбол, бейсбол, доджбол – він дуже любив рухатись. Для американського футболу він був надто маленький і худий, проте брав участь у всіх лігах, відколи доріс до того віку, коли беруть у команду. До середніх класів він став вищий, але його тіло за пропорціями було ближчим до гумки для трусів, ніж до атлетичної будови спортсмена. Утім, його запал справив неабияке враження на тренера з американського футболу, тож перший тиждень середніх класів застав Джона на полі, де він пітнів як проклятий. Кожен м’яз у його тілі кричав од радості, наперед смакуючи можливість грати зі старшими.
У