Коп не напружувався, щоб приховати здивування. І воно було цілком справедливим. Джон і закам’янілого лайна Рей-Рею в кредит не продав би.
– Ми були отам-о, – сказала вона, маючи на увазі кабінку туалету за автомийкою. – Він хотів умаслити мене, виродок хрінів. Сказав, що в нього завтра зарплата.
Брови у копа поповзли вгору.
– Та ти приколюєшся.
– Аж сюди за мною йшов, втирав мені, щоб домовитись. – Вона знову похитнулася і вхопила Джона за руку. – Типу в мене акція, як у супермаркеті хріновому. Тупий недоносок. – Носком лакованої туфлі вона копнула Рей-Рея в руку.
– Гей, но-но, – простогнав Рей-Рей і перекотився на спину.
Джон здогадався, що паскудник дурня клеїв, прикидаючись мертвим, і йому закортіло ще раз як слід йому напіддати за всю цю веремію.
Коп штурхонув Рей-Рея носаком черевика.
– На халяву губу розкотив, недоумку?
Рей-Рей затулив очі від сонця рукою, щоб мати змогу подивитися на копа, не мружачись.
– Ні, ні. Це не те. Нічого подібного.
– Вставай, козел, – наказав поліцейський. – Ти. – Він тицьнув указівним пальцем у повію. – Де ти стоїш?
Повія була зайнята – стирала з ліктів сліди цементу.
– Біля горілчаного.
Затріскотіла копова рація, звідти залунало:
– П’ятдесят перший, п’ятдесят перший, прийом.
Коп натиснув на кнопку мікрофона, сказав: «Прийом», – потім показав пальцем на Джона і заговорив одночасно з диспетчером, який передавав йому інформацію, але очевидно було, що він водночас уважно слухає.
– Ти. Чарівний принце. Проконтролюй, щоб вона без пригод потрапила додому. Тепер ти. – Показав на Рей-Рея. – Не змушуй мене ще раз наказувати тобі встати, бо я так швидко організую повернення твоєї туші в тюрягу, що твій інспектор з умовно-дострокового не встигне й таксі тобі викликати. – Рей-Рей одразу скочив на ноги, а полісмен натиснув на кнопку рації та доповів: – Вас зрозумів. Буду за десять хвилин. – А потім, наче згадавши про Арта, запитав: – Вас це влаштовує?
Арт насупився, на лобі чітко проступила літера V.
– Та, що вже вдієш, – нарешті погодився він. – Шеллі, візьми вихідний. А завтра повертайся, і щоб голова була на місці.
– Дякую, – сказав Джон. Від полегшення він мало не розплакався. – Дякую, сер. Я вас не розчарую.
Повага одразу ж дала йому дивіденди.
– Хочеш, я вижену цього сраного заїку? – запитав Арт у Джона і великим пальцем з розмаху тицьнув Рей-Рея у груди.
Джон глибоко над цим замислився. Але йому не хотілося до кінця життя озиратися через плече, чи не переслідує його цей придурок.
– Не треба, ми помиримося, – сказав він. – Так, Рею?
– Так, так, – закивав Рей-Рей. – Все нормально. Ми не будем сваритись.
– Заткнися, – сказав Арт. – До ранку середи щоб я вас тут не бачив, обох, січете?
Рей-Рей кивнув. Двічі.
Арт нищівним поглядом глянув на проститутку і сказав Джону:
– Забери