– Яволь, пане лейтенант!
Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.
Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!
– Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.
Той заперечливо похитав головою.
– Kim jesteś?[12] – повторив по-польськи.
– Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.
– А ти? – поцікавився Теодор.
– Дмитро Віхоть. Мости Великі.
Теодор у свою чергу назвав себе.
– Care e numele tău?[13] – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.
– Мірча Бок, – відповів румун.
– Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.
– А я більше і не знаю, – признався Засмужний.
Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.
Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.
На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.
Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.
Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.
– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.
– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.
Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.
– Жартую, жартую. Потяг чекали.
– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.
Той зневажливо оглянув його і відказав:
– Драп пану не товариш!
– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.
– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.
– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.
У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.
– З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?
– Два рази, –