Роман про людське призначення. Емма Андієвська

портретами колишніх власників холодниками на кшталт єгипетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висіли мокрі рушники, – це сталося на тому розтині світанкової свідомости, коли людина вперше відчуває – амебою, органами травлення, самими ядрами клітин, – усвідомлення мозком приходить значно пізніше, який потім розкладає світ на поняттєві шухляди, – що вона живе і до неї в колодязну живу колбу душі поволі, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнішнього світу. Це сталося на другому році мого життя у проміжку між вигуками першого обходу віґілій, за кілька століть до того, як почали вписувати в імперські анали імена тубільних будівничих, виводячи ініціяли кіновар’ю. Це був пробний ранок декоративних з веселчаною серединою капуст, продаваних уперше, як новина, в центрі міста, де продавальниця скандувала чужинцеві з недержавних народів протейну назву квітки, якою були обсаджені прогулянкові алеї мого дитинства ще тоді, як літочислення вели за розливами Білої ріки та ластівковими гніздами, що їх сушили, а згодом тушкували для посланців з пустельної країни, пізніше після зміни п’ятьох династій, за якими одразу ж був день на кілька років, і тільки короткими спалахами ніч. Ніч ночей. Але свідомість уже вбиралася в колодочки, і небуття поволі відступало, хоч і на короткий час, а це унедійснювало будь-яке насильство».

      Властиво, на слові «насильство» Федір, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовує перед поліцаями ритуал поховання понад дві тисячі років тому зігнилих імператорських конкубін (щоправда, згодом Федір не був певен, чи не підключилося до Перекотигориного голосу радіо), крізь своє базікання, як начинку в пиріжку, простягаючи Федорові рятівну кладку (цю кладку Федір так відчував, ніби вона променювала з самої Перекотигориної душі, хоч і не тямив, чому Перекотигора так старається), аби він, Федір, вибрався на сухе, і тому на перехресні запити поліцаїв, коли він востаннє розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тієї миті у Федоровій пам’яті і спливли Перекотигорині розходження з Ігорем, які первісно виникли з ненаситного кокетства миршавої Христі, що затялася їх посварити, аби мати навколо себе двох Іванів-покиванів, а тоді, завдяки Пеоекотигориній нетерпимості в любовних справах, – бож так Перекотигорі не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навіяло Федорові проти його власної волі підозру, чи не допоміг Перекотигора, бува, перебратися Ігореві до прадідів, – й на Ігорів характер, звички й світогляд, підмінований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою іронією, якою Ігор інколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як кріликів з фіглярського капелюха, витягає з рота нескінченні назви рослин, аж Федорові мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якірці, собачі петрушки, приворотень, заячий канупер, скусівник, марунка, петрові батоги, а Перекотигора балакає й балакає,