шляху серед куряви, де він лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пізніше завадила йому вислизнути від німців, і з вивихненою рукою, яку йому вправила жінка дядька Пилипа, що підібрав непритомного на драбинчастий віз, гадаючи, що хлопця пристукнули нові господарі, й завіз до себе до хати, яка Федорові попервах здалася не хатою, а рухомою, завбільшки з Лавру, порхавкою, що посередині від Пилипового голосу надсипалася тропічним квітником, де переважали дерева-мальви, хоч пізніше в джунглях Федір ніколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбільшки з долоню, морквяно-вогнистих квітів, фіртку, крізь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справді вів до Аїду, адже хто зна, де і які саме дороги ведуть до пекла? – їм прочинив-їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенків їжатець-фірткар, праобраз професора Будника, з яким Федір роками пізніше познайомився в Міттенвальдському таборі і який остаточно переконав Федора, замість клясичної філології, замилування до якої Федорові з пелюшок прищеплював батько, мріючи, що бодай сина не калічитимуть, як його, і Федорові пощастить здійснити, що йому самому не дали здійснити, – йти студіювати архітектуру, оскільки фах будівничого відкривав молодій людині ширші перспективи заробітку, ніж жебрацька філологія, з якою хібащо доведеться крутити коровам хвости на якійсь заокеанській фермі, де ласкаво нададуть притулок здоровішим безбатьківщинникам, – і власне тоді, – не виключене, що й справді від присутности їжатця, бо на Федора тварини завжди діяли заспокійливо, і він їх ніколи не боявся, – так, власне, саме тоді, коли Федір уже призвичаївся, що крізь глиняні стіни він бачить ліпше, ніж крізь побільшувальне скло, оскільки йому видно всю землю, а, якби він трохи напружився, то й усю світобудову, хоч. це видиво покищо й затуляє собою Троянський кінь, над яким просто в повітрі Федорів батько точнісінько такий, як тієї ночі, коли його назавжди вирвали з Федорового життя, до лави, що на неї в поспіху поклали Федора, веде на поводі Ахіллових коней, які над вухом Федора (щоправда, голосом Пилипенчихи, алеж то не міняло справи) заповідають Ахіллову смерть напевне тому, що коли Аїдові прихвосні в подобі вгодованих енкаведівців ввалилися до кімнати, батько чи то й справді вимовив це місце з Іліяди, чи Федорові воно само запалилося в мозку, оскільки тієї миті він, на відміну від матері, засліпленої від болю, нутрощами знав: це назавжди, батька він уже ніколи не побачить, – і, власне, саме тоді Пилипенчиха не лише заопікувалася Федоровими кістками, саднами й головою (адже Федір цілу добу маячив, не приходячи до пам’яті, хоча згодом усі події на цьому короткому, а в дійсності найдовшому відтинку його життя він пригадував з ясновидною чіткістю), а й поворожила, накликаючи на нього доброї долі, однак попередила, що з усіх лих, про які він тоді ще поняття не мав, оскільки,
