Військові й цивільні, чоловіки й жінки, старі й діти шкільного віку мали у своїх домівках нещодавно куплені мапи. Лишень газети сповіщали про чергову битву, люди розкладали на обідніх столах карти і вдивлялись у географічні ландшафти, намагаючись віднайти на них згадувані міста, селища чи гірські хребти.
Юрій Покос також придбав невеличку мапу, яку можна було добре розгледіти лише з лупою. Заповзяті торгівці, відчувши попит, пропонували до подібних карт іще й зручні лупи з маленькими ручками. Подібну карту не потрібно було розкладати на спеціальному столі, а можна було вивчати її, поклавши на коліна. Юрій звірявся з газетною публікацією і, вдивляючись у мапу, малював на ній червоним олівцем шляхи наступів, обводив жирними колами міста, біля яких точились бої, і уявляв собі ті поля, затягнені густим сірим димом, щедро здобрені кров’ю захисників та нападників, чув крики й стогін. І від усього цього йому стискалося серце. Але не від страху, а через відчуття, що ось уже скоро і він стане частиною тих подій.
Загальна ейфорія передавалась, як інфекція, й не оминала ні бідних ні багатих. Передавалась представникам різних санів: чиновникам, які хотіли вирватись із замкнутих кіл одноманітних справ; робітникам, яким було все одно, де витрачати своє життя – на шахтах чи на війнах, головне – грошенят заробити на утримання родин; дворянам, які шукали методів уславити родові імена. Шукали можливості потрапити у Південну Африку збанкрутілі торговці, відчайдушні ремісники, розжалувані священнослужителі, вчителі, газетярі, конюхи.
Із однаковим завзяттям планували податись за тисячі кілометрів від рідних домівок у далекий та спекотний Трансвааль як переконані патріоти імперії, так і легковажні авантюристи, як герої, так і злодії. Непогана нагода чужим коштом потрапити на землю, багату на золото та діаманти.
– Там знайшли золото ще з десяток років тому, – шепотів уночі котрийсь флібустьєр із числа волонтерів, яких готували у п’ятнадцятому тифліському полку. Розповідав, накриваючись голову ковдрою, аби не розбудити тих, хто спочивав у казармі. – Чого, ти думаєш, та скам’яніла земля так до себе вабить англійців? Чи ж вони дурні? Англійці? Е, брат, британець не дурний і ніколи таким не був, – чувся переривчастий тихий сміх. Той, хто сміявся, вважав себе найрозумнішим, бо ж впевнений був – повернеться з Африки страшенно багатим, із повними кишенями отого золота, цілі пласти котрого знайшли нещодавно на Чорному континенті.
– Англійці вже давно підбирались до африканського золота,