Муша підходить до гурту одноплемінників та дає одному з них монету. Це кінто (злодії). Вони шугають у велелюдному потоці цілісінький день, а тоді, як татарський майдан надвечір порожніє, ділять награбоване, сперечаються між собою за кожну вкрадену дрібничку й за кожен кусник їжі.
– Відчуваю, панові потрібні еполети, – чує Юрій з-за спини улесливий чоловічий голос.
Озирається. Це айстровий єврей тішиться своєю лавкою, яку щойно відкрив. Він передчуває великі бариші, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий єврей, напевно, мріє, аби в світі що частіше починались нові війни, аби усе більше солдатів завойовували в боях право носити еполети, а відтак аби він більше виробляв тих еполетів і заробив собі грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальної зброї.
– Вам не треба еполетів? – мало не кричить у спину Покосові, який, ніби прокинувшись, труснув головою та побіг подалі від майстерні.
– Ану, як це неправда? – Юрко витяг з кишені газету, аби ще раз пробігти по рядках і переконатись, що все правильно зрозумів щодо добровольців.
У статті не зазначалось, де шукати в Тифлісі ті пункти запису волонтерів. Юрій мов навіжений почав вишукувати поглядом бодай когось у військовій формі. Як на зло, жодного офіцера навкруги – ремісники, старці, товсті чоловіки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на білосніжній накрохмаленій хустині.
«У сестер милосердя вигляд, ніби вони черниці, а не лікарі, – думав Юрій. – Може, вона знає», – поспішив до незнайомої дівчини. Що ближче підходив, то краще міг роздивитись засмагле обличчя й неймовірної краси очі. Таких очей він іще зроду-віку не бачив. Блакитні, аж пронизували до кісток тією осяйною блакиттю, та ще й відтінені чорними, як вугілля, довгими віями і такими ж чорними дугами тонких брів. Дівчина кусала блідо-рожеві губи й озиралась навкруги – нервувала. Юрій з кожним кроком, зробленим назустріч красуні, втрачав бажання щось у неї запитати. Ці очі лиш раз сковзнули поглядом по Юрію, і він уже звернув із обраного шляху – різко крутонув праворуч, дійшов до ятки з тютюном і навіщось почав той тютюн купувати в присадкуватого зморщеного дідка. Дідок пропонував на додачу до тютюну ще й інший товар, але Юрій, схопивши пачку, як шпигун, непомітно кинув позирк через вулицю, де мала б на самоті стояти чорноброва. Біля дівчини зараз стовбичив чоловік у офіцерському мундирі. Панночка знизу вгору дивилась на нього, а він посміхався ніжно. Тут і думати довго не треба було – оті двоє пара. Закохані.
«От би на мене хто так дивився», – заздрісно мислив Юрій і автоматично згинався, аби підкурити. Вогонь запропонував перехожий, побачивши, що молодик тримає в руках цигарки й нервово роззирається довкола. Чиркнув сірником, підніс ближче. Юрій втягнув у легені терпкий дим і випустив його