Що ближче підходив, то суворішим ставав – негоже показувати на загал, що подібні дії мають бодай моральну підтримку.
– Це що за самодіяльність? – гучно питав, зиркаючи на червоного від крику штабс-капітана.
– Так він же готовий до того, що я його колотиму в груди. А тут раз, і все не так сталось, як гадалось, – пояснював Юрій, допоки з нього знімав ременя та відбирав гвинтівку інший солдат. Продовжував пояснювати, навіть коли його супроводжував до казарменого підвалу мовчазний ескорт.
Укр відбував покарання за порушення дисципліни не на самоті, а зазвичай у компанії. Таким як він, добровольцям, що записались на службу, аби воювати в Африці, пом’якшували «вироки». Якби діючий офіцер чи рекрутований солдат посмів ослухатись старшого, його б зачинили в карцері на кілька діб, посадили б на хліб і воду. А ці волонтери ніби бавились у війну, хоча розуміли, що десь там, у саванах, їм доведеться воювати по-справжньому – вбивати ворога і щосекунди ризикувати власним життям.
Раз на день майбутні африканські захисники слухали лекцію про події у Трансваалі та Оранжевій республіці. На стіні висіла чимала карта Африки, на якій позначалися цвяшками переміщення бурських та англійських військ. Офіцер, який проводив лекції, щораз попереджав, що інформація доволі розмита, адже черпають її виключно з газетних публікацій.
– Але хоча б трохи орієнтуватиметесь, – зазначав на своє виправдання. – До того ж ви там не будете самі. Багато наших їде.
6
На підтримку бурам різними шляхами кинулись кадрові військові, інструктори, нелегальні розвідники, а то й просто шукачі удачі. Одні записувались у добровольці, інші діставались Африки власним коштом. Із земель Російської імперії, а особливо з Кавказу та Кубані, на допомогу африканським мешканцям двох бунтівних республік вирушала публіка дуже неоднорідна. Більшість із них дізнавалась про війну, черпаючи інформацію з журналів «Навколо світу», «Природа й люди» та «Нива», на обкладинках яких були зображені добродушні бородані в крислатих капелюхах та з рушницями в руках. У статтях бурів часто називали африканськими козаками або, іронічно, білими дикунами. Не оминали нагоди нагадати про багаті на корисні копалини землі, за які, власне, й точилась боротьба. Численні обивателі на вулицях губернських міст із неймовірною швидкістю розбирали останні випуски популярних газет «Донська мова», «Новий час», «Тифліський вісник». Перегортаючи поспіхом сторінки, жадібно ковтали вісті про пекло боїв під Ледисмітом, Кімберлі, Пітермарицбургом. Портрети відважних бурів та їхніх героїчних генералів та полководців, вирізані з цупких журнальних шпальт, прикрашали передні кутки в козачих куренях, українських хатках, сибірських повітових містечках та кавказьких аулах.
Друга англо-бурська війна почалась з того, що польовий командир, п’ятдесятидворічний Якобус Геркулаас Де Ла Рей, перетнувши кордон Оранжевої республіки,