– Я вам про війну, а ви мені про якусь нісенітницю, поручику.
– Це не нісенітниця, – шепотів один поручик іншому. – Скоро й тут, по всій імперії горітиме. Якщо ми спрямовуватимемо свої сили кудись…бозна-куди.
Юрій слухав перепалки й думав про своє.
Уявляв ту Африку, намагався уявити війну. Але йому все замість війни ввижались побачені на вулиці театральні картинки, де два худі артисти клали на землю третього, який символізував зажерливого англійця. «Як лишень наважились дві невеликі республіки кинути виклик цілій імперії?» – захоплювався мужністю бурського народу. І тут-таки ставав на бік поручика, який був проти присутності іноземних військових на африканській війні. «Дійсно, – подумки підтримував його, – чи ж немає що робити військовим тут?» – і відразу ця думка змінялась іншою, підступнішою та живучішою: «А якби ми, українці, та пішли проти своєї імперії? Чи хотів би я, аби весь світ підтримав мою боротьбу? Ну, може, не весь світ, але що більше людей стало б на мій бік, то переможнішою була б моя хода до незалежності».
– Ось що таке солідарність, – вимовив уголос і злякано озирнувся, чи не почув хто, що він оце сам із собою говорить. Ні, ніхто не звернув на нього і на його слова жодної уваги.
Юрій розрахувався за каву, кинув у простір складне слово «гмадлобт», що означало подяку за частування, і вийшов на свіже повітря. Але й надворі не зміг відкараскатись від думок про африканську війну, бо ж усі її обговорювали.
Пересічні тифлісці з неабияким азартом тримали руку на пульсі тієї війни. Жінки, емансиповані й не дуже, але в переважній більшості європейки, тобто росіянки, які мешкали на Кавказі, вивчали назви незнайомих міст і місцин, аби в дружній розмові на званих вечорах не пасти задніх. Грузинки ж зберігали незворушність і не впадали в емоційні транси, чуючи, як хлопчина-газетяр декламує черговий влучний заголовок. Грузинські чоловіки були більш розкутими у своїх судженнях про війну. Жести, чіткі та промовисті, говорили більше за слова. Кавказці горіли бажанням воювати, захищати незалежність, нехай навіть не свою. До них приєднувались представники інших народностей та національностей, яких густо було намішано у Тифлісі.
На площах, базарах, біля храмів та харчівень, ба навіть у храмах та харчівнях, у майстернях, на фабриках, мануфактурах, у парках та театрах з пієтетом у голосі із уст в уста передавали, мов безцінний скарб або як той перший поцілунок, імена Кооса Де ла Рая та Піта Кроньє. Мужчини, які ховались за цими іменами, – бурські генерали, котрі вели свою народну армію, яка складалась переважно не з кваліфікованих військових, а з простих громадян, у бій проти англійського імперського війська, загартованого у численних колоніальних війнах на різних континентах земної кулі. Друковані шпальти розповідали про превентивну війну та про відкриття трьох південноафриканських фронтів, на яких бури боронили свою незалежність. Окрім аналітичних