Господар незворушно п’є свій фреш. Устигаю відзначити, що, здається, от-от надійде час подавати йому наступну філіжанку кави.
Друга склянка летить на підлогу. Дзень!
Зазвичай скандали намагаються загасити у зародку. Зараз же всі немов змовилися, бо, схоже, затягують його зумисне. Можливо, тому що Господар, чи як там його, не виглядає незадоволеним. Недбало, без особливої охоти він врешті відривається від соку і запитально дивиться на бешкетника. Мовляв, ну, тобі таки вдалося привернути мою увагу. І як ти цим скористаєшся?
Усе оточення трохи розчароване. Двобої поглядів ніколи не бувають видовищними. І точно не потребують втручання сторонніх.
Здається, решта склянок уціліє. А в мене виникає пекуча потреба доплюсувати до рахунка ще й моральний збиток.
Придушую бажання тихенько вшитися подалі – хтось же повинен у цій божевільні зберігати здоровий глузд. За хвилину безгучно ставлю на столик перед Господарем чергову каву і підхоплюю порожню склянку. Господар, здається, не звертає жодної уваги на мою ініціативу. Я ж на єдину мить перехоплюю погляд його супротивника. Той уже видихався настільки, що радий був навіть незначній перерві. Справді, чому б не глипнути сердито на дурепу, яка крутиться під ногами, якщо вже не можеш гідно боротися із справжнім супротивником?
Кажуть, цікавість – не вада. Не вірте. Той, хто це ляпнув, не замислювався, скільки нерозважливих вчинків або й відвертих злочинів виникло з миттєвого жагучого бажання дізнатися трохи більше, ніж тобі дозволено. Навіть якщо, дізнавшись, ти не отримаєш ніякого матеріального зиску. От і зараз… Ну що я сподівалася побачити в переляканих напівп’яних очах нахаби? Щось незвичайне?
Вигоріла пустка без кінця-краю. Навіть не можу сказати, що було там, під шаром захололого попелу. Степова трава? Піщаний, майже безплідний ґрунт? Може, залишки якихось будівель…
Думаєте, справжні нічні кошмари – то безкінечна втеча? Бійки, якісь монстри з примітивних фільмів жахів чи падіння з високої вежі? Знаєте, я вам заздрю.
Значить, ви ніколи не бачили безкрайню сіру спалену пустку. Ноги вгрузають у попіл так само, як у гидку трясовину, над головою – сіре небо. Навіть не зрозуміти, день тут чи ніч. Навколо нікого та нічого. І ти не маєш права навіть на секунду спинитися та перепочити. Та й хто ти такий? У тебе забрали все, ти не маєш ні імені, ні уявлення про те, як виглядаєш, ні споминів про минуле, ні планів на майбутнє… Єдине бажання – врешті добрести до краю пустелі. Бо щось таки повинно бути там, за видноколом… А якщо повірити, що немає нічого? Тоді так легко сісти просто на попіл (не такий він і неприємний на дотик, як