– А я що роблю? Та шукаю ж! – щиро обурюється Мишко, продовжуючи пошуки. – Домовикознавець чи ні, але дещо про домовиків знаю. Одного разу ось такий помічник, ну, домовик тобто, взагалі душу в господаря стирив.
Павло стиха хмикає – це він так ховає посмішку. Віктор здивовано зупиняється та витріщається на Михайла:
– Друже! А ти певен, що домовика ні з ким не сплутав? Нащо домовику душа?
– Та ну вас, – відмахується Михайло. – Тут геть інше. Випадково це трапилося. Жив на світі білому в ошатному чистенькому будинку один пан. Ніби й непоганий чолов’яга, нічим не гірший за нас із вами, але боягуз страшенний. Ледь що трапиться – душа його відразу аж у п’яти шугає. А, думаєте, легко отак щодня у п’ятах тріпатися? Отож бо, жах! От одного разу до нього посеред ночі зателефонували. То власник тої фірми дзвонив, де переляканий пан працював. Він випадково ключі від власної квартири разом із ключами від офісу в кабінеті на столі забув. І телефонував нашому пану-боягузу, щоб ключі від офісу до ранку позичити. А бідний пан-боягуз так перестрашився, що душа не лише у п’яти скочила, а й узагалі в тілі не втрималася… – Мишко, коли розпочинає виплітати нову історійку, відразу збадьорюється, навіть хитрі іскри в очах з’являються.
– Тю! І справді страхопуд, – вставляє своїх п’ять грошиків Віктор. – Виходить, твій пан-боягуз від переляку переставився, а домовик загублену душу підібрав?
– От іще, Вітю! Чого б це йому вмирати?! – щиро дивується Михайло. – Віддихався чолов’яга, відчув, що більше серце у п’ятах не гупає, та й почав заспокоюватися. А душа лежить собі на підлозі, крильцями тріпоче. Побачив таку красу домовик, уявив, як її шукати будуть, скільки галасу зчинять, ну й того, не втримався… Забрав собі. День ходив, носа задерши, бо таку цяцьку отримав, другий, третій, п’ятий… А потім уже не до гордощів. Негаразд якось виходить, треба б повернути річ, не злодій же він, направду. Так як повернути, коли тебе жодного разу не попрохали, не задобрили? Це неподобство, серед домовиків не заведено просто так щось віддавати. Таргани засміють.
А господар, ще вчора полохливий пан, живе собі спокійнісінько без душі та й вухом не веде. Без душі, виявляється, прожити можна. Весь його страхополохізм як вітром здуло. І справи в усьому пішли на краще.
– А що домовик? – мимоволі зацікавився Павло.
– Хе! Домовик довго не витримав, совість замучила. Вирішив повернути душу власнику. А тут ще й душа сумувати стала, хоч він і доглядав її, розважав, як міг. Навіть колискові співав. Ага-ага, не смійтеся. Співав. І, значить, підкинув домовик трохи не під ноги колишньому господарю його душу, от, мовляв, тримай своє добро, владарюй. А чолов’яга байдуже пройшов повз, ледь не наступив. Не помітив навіть.
– І…? – вже Віктор завмирає посеред кімнати.
– Що «і»? – У руці Мишка раптом з’являється зв’язка ключів. Він дивиться