Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на призьбі.
– Чом це ти, Лаврін, і досі не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? – спитав Кайдаш. – Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?
– Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, – обізвався Лаврін, завертаючи воли до воза.
– А я ж тобі велів іти косити ячмінь?
– Постоїть до завтра, ніде не дінеться, не втече.
– Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий: зараз висиплеться.
– Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще два або три дні постоїть, – обізвався Лаврін. – Гей, перістий! Ший ставай! – крикнув він на вола.
– Іди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам поїду.
– І я дорогу знайду. Ідіть, тату, в повітку та майструйте коло воза.
Син не слухав батька.
Старий Кайдаш плюнув і пішов у повітку, а Лаврін почав запрягать воли.
«Заженуть мене синки швидко на піч», – думав старий Кайдаш, майструючи в повітці.
Другого дня Лаврін узяв косу і пішов з Мелашкою та з матір’ю до ячменю. Батько мовчав та тільки поглядав на Лавріна.
– Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? – спитав Лавріна батько.
– А хіба ж Карпо вас питається, як іде на поле? А чим же я гірший од Карпа? – обізвався Лаврін, кинувши косу й перевесла на плечі.
– А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тоді мене не спитаєшся? – спитав Кайдаш.
– Ви берете гроші в свої руки, то ви й платіть. Давайте мені гроші до рук, то й я буду платить, – сказав Лаврін.
– Може, ти хочеш, щоб я й тобі виділив твою частку поля, як Карпові?
– Нащо? Ваша частка – і моя частка; ви сьогодні господар, а я завтра, – сказав Лаврін.
– Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дітей, – сказав батько.
– Не питай старого, а питай бувалого, – сказав Лаврін. – Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку і без господа; буде з нас тієї кари.
З того часу Лаврін загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати і рідко коли вмикувався в хазяйство. Він більше майстрував, заробляв гроші, постів усі п’ятниці та з горя, сливе, щодня вертався ввечері додому з шинку п’яний. Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши під бровами.
Раз у Спасівку старий Кайдаш пішов у суботу на вечерню. Сонце стояло над лісом. Церква була порожня. В бабинці стояла одним одна баба. Кайдаш став навколішки і бив поклони. Дяк співав жалібну церковну пісню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срібло, десь зверху. Він підвів очі й глянув на іконостас. Зверху на іконостасі стояв чималий золотий хрест з терновим вінком на перехресті, а по боках