– Про які брехні це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехні точити. В тебе, Лавріне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам.
– Йдіть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не підете, то я вас силою потягну, – сказав Лаврін.
– Авжеж потягни, та ще й за коси, та підганяй її батогом ззаду! – крикнула з-за воріт баба Параска.
– А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! – крикнула од призьби баба Палажка.
– Я, бабо, піду в волость жалітись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою.
– Ти залигай її віжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! – гукала за ворітьми баба Параска. – Цілувалася в Києві з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челяді.
– Хто? Я? – крикнула Палажка й скочила з призьби.
– А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговілася, нічого сказати, – говорила Параска.
– Йди, Палажко, з нами в волость, – сказав Кайдаш, – нічого тобі не поможе. Там даси одвіт перед громадою.
– Де ви діли мою жінку? Куди ви її завели? – кричав Лаврін.
– Та вона завела її в монастир до ченців! – кричала Параска за ворітьми.
– Вбирайся та йди з нами! Нічого тобі не поможе. Підеш ти з Лавріном знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою невістку, – гомонів Кайдаш.
– Як підеш другий раз у Київ, то не цілуйся з ченцями! – крикнула Параска на всю улицю.
– Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? – закричала Палажка і вхопила граблі. – Ось я тобі, стара відьмо, покажу ченців та чортів!
– А що, поводаторко, смачно! – кричала Параска.
Палажка покинула Кайдашів, кинулась до воріт і вперіщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблі перебились пополовині. Половина одскочила за ворота й зачепила по руці Параску. Параска вхопила шматок граблів і шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла під ворота, плюнула в двір і пішла по вулиці.
– Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чіпляється до мене, неначе я згубила зі світу її невістку, – голосила крізь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. – Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києві, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собі в Київ чи хоч і за границю та й шукай її, – сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.
– Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобі, Палажко, час помирати, а ти набріхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, піддурює людей іти з собою, а на мене складає пеню.
– Ба через тебе. Хіба люди не говорять за тебе на селі? Хіба не знаємо, як ти нападалась на невістку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї і світу не бачу.
– Палажко, не бреши на старість. Ти гріха