Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пішла собі додому та й сіла. Але по селі пішла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх і не вернулась у Семигори. Та чутка дійшла до Кайдашів: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, відома на все село брехуха.
– Христос воскрес! Зі святками будьте здорові! – сказала Параска, переступаючи через Кайдашів поріг.
– Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києві. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києві, а з Києва, мабуть, пішла на заробітки за границю або на Бассарабію. Вже правда! Палажці тільки б сліпих блиндарів водити по селах, а не людей до Києва.
– Та це я перечула вже через людей на селі, – сказала Кайдашиха, – а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, під шум чи під греблю та й очей не показує.
– Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цілу ніч у Братському монастирі обнімалась та цілувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усі входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполі, бо одного вже має: ще й твою невістку навчить добру.
Параска розказала Кайдашам усю комедію з бабою Палажкою в Братському монастирі у Велику п’ятницю.
– Ти, Кайдашихо, не пускай з нею більше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києві, – говорила баба Параска.
Лаврін стояв ні живий ні мертвий. У його й руки опали.:
– Ой боже мій! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, – говорила Кайдашиха.
– Та піди у волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарювать, – намовляла Параска, – та піди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невістки. Я б оце показала їй Київ.
– Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, – обізвався Лаврін.
– От і через мене! Ще що вигадай! Хіба я гнала її в потилицю до Києва чи що? – говорила Кайдашиха.
– Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, – говорив Лаврін, блідий, як смерть. – А оту стару відьму я за коси потягну в Київ, нехай мені шукає Мелашку.
– Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй! – намовляла Параска. – Та чого ви сидите? Чом ви не підете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неї та розпитайте, та наступіть на неї, та придавіть коліном, то вона й розкаже вам, де діла Мелашку. Певно, завела десь на спасіння.
– А справді