Мелашка посиділа в батьків до вечора, пішла до сусід, побачилась із сусідами, наговорилась і вже смерком розпрощались з ріднею. Перейшла вона двір до воріт і стежку облила слізьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
«Прощай, мій спокою! Мій віночку, вишневий батьків садочку!» – подумала Мелашка і пішла селом додому з Лавріном.
Уже вночі пізненько вони прийшли додому.
«Потривай же, Мотре, замітала я сіни, виносила і своє й твоє сміття, а завтра не винесу, – думала Мелашка, згадуючи напутіння своєї матері, – нехай вже лає мати, а то й вона кричить».
Другого дня Мелашка вимела свою хату і половину сіней, неначе мотузком одміряла.
– Як вимела рівненько! Чи не поясом міряла сіни? – питала Мотря в Мелашки.
– А хоч би й поясом, що тобі до того! Не буду мести твоєї половини сіней та виносить твого сміття, – сказала Мелашка.
– А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? – обізвалась Кайдашиха. – Міряєте ви, бодай уже міряла вас лиха година!
Од того часу Мелашка знайшла собі ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сіни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте сміття. Од того часу в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря.
Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосілась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі люди, не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тільки тоді щаслива, як одпрошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці. Мотря не пропускала Мелашки через сіни і зачіпала її ущипливими словами. Лаврін оступався за нею та й годі сказав.
Настав страсний тиждень. У Великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі. І тепер вона збиралася в Київ, але самій іти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись у далеку дорогу. В неї була думка підмовити самого Кайдаша, бо з чоловіком у дорозі все-таки бабі безпечніше.
– Помагайбі вам! Поздоровляю вас з Великим понеділком, – промовила Палажка.
– Спасибі, будь і ти здорова, – одказала Кайдашиха, – сідай, Палажко, в нашій хаті.
Палажка сіла на лаві й скорчилась у три погибелі. Вона за великий піст так спостилась, що в неї тільки очі блищали.
– Чи підеш, Палажко, і цього року до Києва? – спитала Кайдашиха.
– Як господь поможе та сподобить, то чом би й не піти. З’їла я двадцять пасок у Києві, то, може, бог поможе з’їсти