− Судіть самі! − і я простяг йому листа від адвокатів, які сповіщали мене про несподіване багатство.
Він кинув на листа побіжний погляд, потім згорнув і повернув мені, ввічливо вклонившись.
− Я маю привітати вас, − сказав він, − що й роблю. Хоча це багатство, яке, вочевидь, тішить вас, мені видається дрібницею. Ви змарнуєте його впродовж якихось восьми років чи навіть швидше. Аби бути багатим, по-справжньому багатим у моєму розумінні цього слова, потрібно мати близько мільйона на рік. Тоді можна сподіватися, що уникнеш богадільні.
Він засміявся, а я по-дурному витріщився на нього, не знаючи, як сприймати його слова: як правду чи як марні хвастощі. П'ять мільйонів мати за дрібницю!
Він вів далі, вочевидь, не помічаючи мого здивування:
− Невичерпна людська жадібність, мій любий пане, ніколи не може бути вдоволена. Якщо людина має одне, вона бажає іншого, і смаки її зазвичай коштують їй задорого. Наприклад, кілька гарненьких жіночок, далеких від забобонів, невдовзі увільнять вас від ваших п'ятьох мільйонів у гонитві за діамантами. Верхогони зроблять це ще швидше. Ні-ні, ви не багаті − ви досі злиденні, тільки злидні ваші вже не такі надокучливі, як раніше. Зізнаюся, я сам через це розчарований, оскільки йшов до вас із надією бодай раз у житті зробити добро і розіграти батька-годувальника для генія-початківця; та в цьому мене, як і зазвичай, випереджено. Це, знаєте, дивна річ, одначе факт: скрізь, куди б я не прийшов з особливим наміром щодо людини, мене завжди випереджають! Це справді тяжко!..
Він зупинивсь і підвів голову, прислухаючись.
− Що це таке? − спитав він. Скрипаль за стіною грав «Ave Maria».
− Як жалісливо! − сказав мій гість, зневажливо знизавши плечима. − Отже, мільйонере та майбутній славнозвісний великосвітський леве, маю надію, для запланованої вечері перешкод немає? І, може, потім до кафешантану, коли ваша ласка? Що ви на це скажете?
Він дружньо поплескав мене по плечі, глянувши просто в обличчя; ці дивовижні очі, в яких були і сльози, і вогонь, дивились на мене ясним і владним поглядом, остаточно підкоривши мене. Я й не намагався опиратись тій особливій силі, що вабила мене до чоловіка, якого я щойно зустрів: відчуття було надто сильним і приємним, щоби протистояти йому. Лише одну мить я вагався, оглядаючи свою потерту одіж.
− Я не можу супроводжувати вас, княже, − сказав я. − Я скидаюся радше на волоцюгу, ніж на мільйонера.
− Маєте рацію! − згодився він. − Однак утіштеся! У цьому ви подібні до багатьох інших крезів. Тільки горді злидарі дбають про гарну одіж; вони та ще хіба гарні легковажні дами скуповують за звичай усе красиве та елегантне. Негоже припасований сюртук часто вкриває спину першого міністра, і якщо ви побачите жінку, вбрану в сукню кепського крою та кольору, майте певність, що вона страшенно чеснотлива, знана з добрих справ і, ймовірно, герцогиня!
Він підвівся й підтяг до себе своє соболяче хутро.
− Що кому до вбрання, коли гаманець повний! − говорив він далі весело. − Щойно