− Джеффрі Темпест, чи ви тут?
Через почуття сорому я не міг далі мовчати; рішучим зусиллям я скинув із себе ті дивні чари, що робили мене німим, та, наче боягуз, який чаївся у глухому сховищі, несміливо вийшов уперед і став перед моїм гостем.
− Так, я тут, − сказав я, − і, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Ріманський; я щойно прочитав записку, яка сповіщала мене про ваш візит, але сподівався, що, заставши кімнату в темряві, моя квартирна хазяйка вирішить, що мене немає вдома, і проведе вас униз. Ви бачите, я цілком відвертий!
− Справді, − відповів незнайомець, і його густий голос вібрував сріблястими переливами, приховуючи глум. − Ви такі відверті, що я не можу не зрозуміти вас. Ви з прикрістю поставились до мого сьогоднішнього візиту і бажали, щоб я не прийшов!
Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспішив заперечити, хоча й усвідомлював, що то була правда. Правда навіть у дрібницях завжди видається прикрою!
− Будь ласка, не вважайте мене нечемою, − сказав я. − Річ у тім, що я розкрив вашого листа лише кілька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речі, тож я змушений тепер вітати вас, усупереч правилам етикету, в темряві, яка навіть заважає нам потиснути один одному руки.
− Спробуймо? − спитав мій гість; голос його пом'якшав, і від того слова набули особливої чарівності. − Моя рука тут; якщо ваша має трохи приязного інстинкту, вони зустрінуться зовсім навмання, без навмисного скеровування.
Я простягнув руку, одразу відчувши теплий і дещо владний потиск. Цієї миті кімната освітлилася: квартирна хазяйка ввійшла, як вона говорила, «зі своєю найкращою лампою» і поставила її на стіл. Здається, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навіть щось промовила, − я не чув і не звертав уваги, вражений зовнішністю чоловіка, чия велика й тендітна долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зріст, але він був принаймні на півголови вищий, і коли я подивився просто на нього, збагнув, що мені ніколи не доводилось бачити стільки краси й розуму, поєднаних в одній людській істоті! Прекрасної форми голова свідчила про силу та розум і шляхетно височіла на плечах, гідних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому бліде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привітний погляд яких поєднував веселість і страждання. Найвиразнішою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були тверді й рішучі та не надто малі. Я помітив, що у спокійному стані його вуста відбивали гіркоту, презирство та навіть жорсткість. Але коли усміх осявав їх, вони виражали − чи то здавалося, що виражали, − щось витонченіше за пристрасть, і в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це містичне, незбагненне щось7. З першого погляду я побачив ці головні риси