− Хіба він вам не згадував про своє щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, гроші часто псують людину.
− О, гадаю, він не мав наміру зневажити мене, − поспішив я сказати з вимушеним усміхом. − Без сумніву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосується цих п'ятисот фунтів…
− Облиште, любий мій! − проказав князь нетерпляче. − Навіщо ви говорите про гарантії? Хіба ви самі не є моєю найпевнішою гарантією?
Я засміявся.
− Ну так, тепер я цілком благонадійний і не маю наміру тікати.
− Від мене? − спитав він із напівхолодним, напівлагідним поглядом. − Ні, не думаю!
Він зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкіряного гаманця з банкнотами в бічну кишеню, покликав кеб і поїхав на Басінгхолл-стрит, де чекали на мене мої повірники.
Діставшись місця призначення, я звелів доповісти про себе, і мене негайно з великою пошаною прийняли двоє маленьких чоловічків, які являли собою «фірму». На моє прохання вони відіслали вниз клерка, щоб розплатитися й відпустити кеб, і я, відкривши гаманець Лючіо, попросив їх розміняти банкноту в десять фунтів на золото та срібло, що вони зробили з великою охотою.
Потім ми разом узялися до справ. Мій померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, ніколи не бачив, але він бачив мене сиріткою на руках у годувальниці, залишив мені геть усе, що мав, включно з кількома рідкісними колекціями картин і коштовностей. Заповіт був таким коротким і однозначним, що не було жодної можливості над ним мудрувати, й мені було оголошено, що за тиждень, найбільше за десять днів, усе буде впорядковано й надано в моє виключне розпорядження.
− Ви дуже щаслива людина, містере Темпест, − сказав мені старший компаньйон, містер Бентам, згортаючи останній доку мент. − У ваші літа ця княжа спадщина обіцяє вам або великі втіхи, або велике прокляття − ніколи не знаєш! Таке величезне багатство накладає велику відповідальність.
Мене насмішила зарозумілість цього слуги закону, який насмілився повчально просторікувати про моє щастя.
− Багато хто охоче взяв би на себе таку відповідальність і по мінявся б зі мною місцями, − сказав я викличним тоном, − самі ви, наприклад?
Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив її навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповідувати мені про відповідальність, пов'язану з багатством. Однак він не образився, тільки скосив на мене пильний погляд; у цю мить він скидався на замислену ворону.
− Ні, містере Темпест, ні, − відповів він сухо, − не думаю, щоб я з вами помінявся місцями. Я є тим, чим є, та мене це задовольняє. Моя голова − мій банк, і цей банк забезпечує мені відсоток цілком достатній, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати − з мене досить. Я ніколи не заздрив багатству.
− Містер Бентам філософ, − завважив його