– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.
– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?
Симон розреготався.
– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.
– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.
Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.
– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.
Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.
– Дядьку Симоне…
– Що?
– А чому у вас із тіткою немає дітей?
Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.
– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?
Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.
– Так!
Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.
Дзвонив колега. Симон слухав.
– Де, коло річки Акер? – перепитав він.
– За Кубою [2], неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…
– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.
Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.
– Ельзе! – гукнув дружину.
– Ну? – показалось її обличчя нагорі.
Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.
– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?
– Так. Обережно за кермом.
Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.
З