Син. Ю Несбьо

а не на комфорт. Але за втілення цих принципів відповідальний був саме він, Арілд Франк. Статен був душею Арілда Франка, причому навзаєм. То чому ж рада у своїй нескінченній мудрості, дідько їх усіх забирай, призначила його тільки помічником директора в’язниці, а головну посаду віддала придурку з Галдернської в’язниці? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза і… ні, він не з тих, хто прогинатиметься під політиків і стрибатиме з радощів у відповідь на кожну їхню нову яскраву ідею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попередні реформи ще не реалізовані. Натомість він знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей під замком, не допускаючи, щоб вони від цього хворіли, конали чи робились помітно гіршими людськими істотами, ніж були. Він зберігав лояльність до тих, хто заслужив на його лояльність, і він умів подбати про себе самого. Чого аж ніяк не можна було сказати про його начальство в цій наскрізь прогнилій, політично мотивованій ієрархії. Перш ніж його навмисне оминули з посадою директора, Арілд Франк сподівався на невеличкий бюст у фойє після відставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя і ріденький начіс поверх лисини не варті увічнення в мармурі. Але сам він тримався тієї точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозі віддати належне твоїм досягненням, мусиш сам про це подбати.

      – Арілде, я не можу й далі цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

      – Займатись чим?

      – Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – підбиваємо його взяти на себе те, чого він не робив. Провину чоловіка, який…

      – Замовкни!

      За дверима контрольної кімнати, або «містка», як любив називати її Франк, вони зустріли старого, який покинув на мить драїти підлогу, щоб привітно кивнути Франкові. Йоганнес був найстарішим в’язнем у закладі й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столітті – майже випадково – за контрабанду наркотиків; з тих пір ніколи й мухи не образив, а за багато років ув’язнення так призвичаївся до режиму, так втягнувся і втихомирився, що єдине, чого він боявся, був день майбутнього звільнення. На жаль, в’язні, як-от він, не утворювали типовий контингент в’язниці такого рівня, як Статен.

      – Волане, тобі совість не дає спокою?

      – Так, Арілде, саме так.

      Франк не міг точно пригадати, коли його підлеглі почали звертатись до керівників на ім’я чи коли начальники тюрем стали охочіше носити цивільний одяг замість уніформи. У деяких тюрмах наглядачі теж почали вбиратись у цивільне. Під час бунту у в’язниці Франсіско-де-Мар в Сан-Паулу офіцери попідстрелювали своїх колег у клубах сльозогінного газу, бо не мали змоги відрізнити персонал від в’язнів.

      – Я хочу вийти зі справи, – канючив капелан.

      – Он як? – кинув Франк, збігаючи сходами вниз.

      Він був у хорошій фізичній формі, як на людину, якій залишалося менше десяти років до