Сильвія бігла щосили. Вона бігла у напрямку дерев, туди, де вони росли найгустіше, грізно темніючи на тлі сутінків. Бігла, щоб урятуватися.
Вона не зашнурувала черевиків, і тепер вони були повні снігу. В руці Сильвія стискала маленьку сокирку. Її лезо почервоніло від крові.
Учорашній сніг, напевне, майже весь розтанув, але це в місті, а тут, у горах, у Солліхьогді, усього півгодини їзди звідси, він може лежати й до весни. Як же вона жалкувала, що вони переїхали сюди, до цього Богом забутого місця, на ці пустирі за селищем! Бігла б вона зараз по асфальту, на якому не залишається слідів, містом, чий гамір заглушає кроки втікача! У місті можна загубитися у величезному тісному людському натовпі. А тут вона зовсім сама.
Хоча ні.
Не зовсім.
Розділ 8
День третій. «Лебедина шия»
Сильвія бігла лісом. Ставало темно. Узагалі вона ненавиділа ранні сутінки листопада, але цього разу їй усе здавалося, що темніє не досить швидко. Темрява приховає сліди, вкриє її. Місцевість вона знала як свої п’ять пальців і була в змозі орієнтуватися, щоб випадково не повернути назад до будинку, просто до лап… цього. Але от невдача: за ніч сніг змінив усе навколо, прикрив каміння – так добре знайоме їй каміння – й згладив усі обриси. Та й сутінки стирали звичні предмети ландшафту. Де вона? Сильвія зробила спробу подолати напад паніки, що охопив її.
Вона зупинилася й прислухалася. Нікого. Тільки її дихання, що захлиналося, рвало тишу з таким звуком, як рветься папір, що в нього вона загортає сніданок для дітлахів, збираючи їх до школи. Сильвія зробила спробу дихати рівніше. Кров так само шуміла у вухах, але вона розчула тихе дзюрчання струмка. Струмок! Вони завжди йшли вздовж нього, коли збирали ягоди, ставили пастки або шукали курей, що заблукали, яких – вони це чудово розуміли – насправді викрала лисиця. Струмок збігав униз, до ґрунтової дороги, а дорогою рано чи пізно проїде якась машина.
Кроків Сильвія більше не чула. Ані звуку зламаного сучка, ані рипіння снігу під ногами. Може, їй вдалося відірватися?
Струмок тік немов по білому простирадлу, яким було вистелене дно лісової балки. Сильвія скочила у воду. Струмок був неглибокий – вода дійшла до середини щиколотки та залилася у взуття. Стало так холодно, що навіть м’язи скрутило, але вона попрямувала вниз за течією, високо підіймаючи ноги, роблячи великі кроки, що супроводжувалися гучним сплеском. Жодних слідів! – переможно думала вона. І пульс заспокоювався, хоча вона продовжувала бігти.
Недаремно останніми роками Сильвія проводила довгі години в тренажерному залі. Там вона скинула шість кіло, тіло підтяглося, стало гнучким – їй ніколи не давали її тридцяти п’яти років! Про це щоразу казав Інгве, з яким вона познайомилася минулого року на психологічному тренінгу з натхнення. Де її, власне, і надихнули на все інше. Господи, якби тільки вона могла прокрутити годинник назад! На вісім років назад. Вона б усе зробила інакше! Не одружилася б із Ролфом. І зробила б аборт. Звісно, тепер, коли близнючки вже з’явилися на світ, про це неможливо