Мартіна, виходячи з авто, відчула на собі погляд поліцейського.
– …Карлсена, – вів далі Харрі, знов обернувшись до командувача.
– Про брата, – мовив Давид Екхоф.
– Перепорошую?
– Ми ставимося до колег як до членів родини.
– Розумію. У такому разі мушу з жалем повідомити вас про смерть у вашій родині, Екхофе.
Мартіна відчула, як всередині все стислося. Поліцейський помовчав, ніби надаючи їм час, щоб усвідомили звістку, потім вів далі:
– Роберта Карлсена застрелено сьогодні о сьомій вечора на Егерторг.
– Святий Боже! – вихопилося у командувача. – Як же це?
– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.
Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.
– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому… чому ви не повідомили раніше?
– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.
Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.
– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. – Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.
– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.
– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.
Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.
– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?
Обидва знову захитали головами.
– Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.
– Певна річ, інспекторе, – мовив командувач і випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.
– Почитайте у телетексті. Я кваплюся.
Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.
– Мені прикро, – відповів він. – Час – найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.
– Спробуйте… пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.
Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.
– Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.
Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:
– Чому його батьки не мешкають у Норвегії?
– Це довга історія. Вони відійшли.
– Відійшли?
– Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.
Мартіна пильно