Мобільник заворушився.
– Чи щось трапилось?
– Ні, ні, даруй… я зараз повернуся.
У туалеті він добув з кишені телефон, глянув на дисплей. Зітхнувши, натиснув «Прийняти».
– Привіт, любий, як ся маєш?
Голос у неї ласкавий, веселий, ніби вона щойно почула щось кумедне, щось, що викликало у неї згадку про нього, цілком імпульсивно. Але мобільник показував шість пропущених дзвінків.
– Привіт, Рагнхільд.
– Дивний такий відголосок, чи ти…
– Стою у туалеті у ресторані. Ми з Теа вечеряємо. Побалакаймо іншим разом.
– Коли?
– Та… іншим разом.
Тиша.
– О, звісно.
– Я мав зателефонувати, Рагнхільд. Я маю дещо тобі розповісти. Певна річ, ти здогадуєшся, що саме. – Юн зітхнув. – Ти і я, ми не можемо…
– Юне, я до пуття не розберу, що ти кажеш.
Юн сумнівався, що вона каже правду.
– Може, я зазирну до тебе завтра увечері, – мовила Рагнхільд. – І ти все поясниш.
– Завтра увечері я буду не сам. І решту вечорів також…
– Тоді зустрінемося у «Гранді», пообідаємо. Я у смс напишу номер кімнати…
– Рагнхільд, я не…
– Не дочуваю. Перетелефонуй мені завтра, Юне. Хоч я матиму зустрічі протягом усього дня. Я сама тобі зателефоную. Не вимикай телефону. Бажаю тобі гарно розважитися, любий.
– Рагнхільд?
Юн глянув на дисплей. Роз’єдналася. Можна вийти надвір й перетелефонувати. Порозумітися з нею, врешті-решт. Просто зараз, якщо вже почав. Це єдине слушне рішення. Й розумне. Розрубати вузол, щоб не заважав.
Вони стояли один проти одного, але чоловік з Армії спасіння наче не зауважував його. Він дихав спокійно, палець поволі тиснув на курок, придушуючи його. Потім їхні погляди перестрілися. І йому спало на думку, що солдат не виказав ані подиву, ані шоку, ані переляку. Навпаки, його обличчя ніби посвітліло, ніби він побачив пістолет у відповідь на свої думки. Прогримів постріл.
Якби він злився з барабанними дрібушками, вони б, певно, цілком заглушили його, але зараз кілька чоловік обернулися й глянули на чоловіка у штормівці. На пістолет й на солдата з Армії спасіння, у якого просто під козирком форменого кашкета з’явився отвір і він упав навзнак, викинувши руки уперед, немов лялька.
Харрі здригнувся у кріслі. Треба ж таке, задрімав. У кімнаті панувала тиша. Що ж розбудило його? Він прислухався, але чув лише рівне, тихе, заспокійливе гудіння міста. Хоч ні, додавався ще якийсь звук. Він напружив слух. І дійсно. Звук заледве можна розібрати, але коли Харрі збагнув, що це, він пролунав чіткіше. Тихе цокання.
Сидячи у кріслі, Харрі заплющився.
Раптом у ньому закипіла лють, він скочив на ноги, пішов у спальню, відкрив шухлядку у нічному столику, схопив подарований Мьоллером годинник й, розчинивши вікно, не вагаючись, замахнувшись, жбурнув його за вікно. Почув, як він ляснув об стіну сусіднього будинку, а потім впав на обледенілий асфальт. Він зачинив вікно,