Зненацька я відчув, що цей лист має значно більшу цінність, аніж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуація могла претендувати як мінімум на роль сполучної ланки в чиїхось спогадах, а як максимум – доказової бази в кримінальній справі. Адже викрадення дітей – серйозне правопорушення. Бажання розшукати дівчинку зростало – я мав мізерну надію знайти її живою!
Аудиторію зі стану дрімучості вивів дзвінок. Одногрупники, мов за командою, здійняли галас, устаючи з місць. Я продовжував загіпнотизовано дивитися на прочитаний лист, зміст якого гучно відлунювався у свідомості. Розчулений і сповнений співчуття до тієї жінки, я сидів і міркував, що могло трапитися з нею того дня.
– Багрію! Ти чого завмер? – крик Павла висмикнув мене з роздумів.
Я глянув на одногрупника і, похапцем зібравши речі, поспішив до іншої аудиторії.
На останній парі ми здавали залік з історії архітектури, що його приймав Казимир Григорович. Саме той Григорович, з яким ми об’їздили половину Західної України і який, будучи куратором нашого неофіційного товариства, залюбки розробляв для нас нові маршрути. Професор був удівцем, тож вільний час присвячував студентам. Тими, хто виявляв до минулого неабияку цікавість, опікувався найдужче.
Одним із них був я. Коли прийшла моя черга, викладач передусім розповів про плани на літо, й лише потому почав залік. До речі, його я склав на відмінно. Однак панібратства між нами ніколи не було. Навпаки, Казимир Григорович тримав дистанцію і поза вишем, вимагаючи від нас більших знань, ніж ті, що могли б знадобитися на розкопках чи оглядинах різноманітних пам’яток історії. Я відпросився в нього після заліку та взявся за вирішення своєї житлової проблеми.
До кінця дня, за наперед обдуманою схемою, я обдзвонював орендодавців із позначених власноруч оголошень і ходив за надиктованими адресами. Як і слід було чекати, нічого вартісного я не знайшов. Точніше, власники помешкань не бачили в мені адекватного квартиранта, надто коли чули, що величезна кімната мені потрібна, щоб захарастити її від підлоги до стелі. Находивши з десяток кілометрів, я геть змучений, уже під вечір, забрів у «Мак-Дональдс», що на проспекті Свободи.
За кілька хвилин я скромно вечеряв бігмаком, сидячи на другому поверсі фастфуду, і споглядав підсвічену оперу, людей, які роїлися довкола фонтана, темні вікна театру Заньковецької. Спостерігаючи за життям нічного міста, думками я повернувся до листа з кладовища. Я бачив його як окремий пазл, що випав із картини чийогось життя в минулому і заблукав у теперішньому часі. Я і гадки не мав, що незабаром власноруч реконструюватиму цю картину віднайденими пазлами, відновлюючи події того злощасного дня.
Коротка трапеза скінчилася заповненням анкети, що давала шанс на роботу у фастфуді, – заняття, звісно, не надто престижне, але вкрай необхідне.
4
Двері цього під’їзду мало чим відрізнялися від решти дверей, що їх мені довелося